Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Іван дивуючися глянув на Галю.
– Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь, – казала вона.
– Куди тобі, дочко, ти ще мала! – відмагався батько.
– Я хоч мала, а я знаю… Я навчуся ще, а тепер як-небудь – мами нема…
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися то на батька, то на Галю.
А вона тим часом не гаялася. Вона поперемивала горщики, поналивала, як треба, й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий – вона покликала батька:
– Тату, пособіть!
Іван схопивсь і поставив горщик у піч.
Далі маненька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь хазяйчин надібок[81] і почала поратися, як справжня господиня. І тут маленькі рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли. Іван довго мовчки дивився на неї.
– Хазяйкою буде!.. – гірко всміхаючись, промовив і пішов з хати.
А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з ними в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить – зовсім як мама.
– Галю, кожух ізсунувсь, – озивається брат.
Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за шию.
– Галю, ти мені кулешику звариш? – питався хлопець, зазираючи їй у вічі.
– Зварю, зварю, – казала вона, гладячи його по голові.
– Ти мене отак, як мама, погладь! – казав Василько, направляючи їй руку.
І вона гладила його, як мама, а в самої сльози на очах бриніли[82].
Маленька Одарка й собі чіпала її за руку й жалілася:
– Хліб твердий: я губу собі вдряпнула, – болить.
І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина рука гладила тоді обох.
– А скоро кулешик? Я кулешику підожду, – казав голодний хлопець.
– Підождить, підождить – ось я зараз, – одмовляла Галя і знов кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що їм або «носа треба втерти», або «почухати, бо щось куса», або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей…
* * *
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде, – видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Діти – теж смутні-невеселі – не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк – ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
– Мамо, пустіть нас…
Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом, – батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.
– Тату! – почав він, учепившися йому за руку. – Тату!
Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.
– Що, синку?
– Тату, Галя нам тепер мамою буде, – промовив хлопець, показуючи на сестру.
– Буде, буде! – шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.
– Вона – як мама, – знов розказував хлопець, – вона кулешику наварила, вона вдягла мене…
– Так, синку, так, – вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся – все буде…
* * *
Уже повечеряли.
Сумно повечеряли – перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
– Галю, роззуй мене! – прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.
– Зараз, Васильку, зараз!
– Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв’яжеш! – озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв’язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.
– А ми, Галюсю, не хочемо спати, – розкажи нам казочки! – прохали вони.
– Про трьох сестер та про калинову сопілочку, – додавала Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
– Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали…
– Галею? Як тебе? – перехоплює хлопець.
– Еге, як мене… От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: – понесу додому татові й мамусі…
– Так, як ти, – знов каже хлопець. – І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!
– Ну, цить же, не перепиняй!.. То ті сестри й кажуть – Як ми додому вернемось? У неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб’ємо її, а ягоди заберемо… – розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно слухав, бо се така гарна казка!
Он Галю вже вбито – бідна вона! – і в землю закопано. А на могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:
Ой, помалу-малу, вівчарику, грай,
Та не врази мого серденька в край:
Мене сестри зарубали,
Під кущиком поховали,
Ще й ногами притоптали…
Слухають діти, як Галя співає, а далі знов тихі слова з казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові. Довго тягнеться казка, а там і друга. І потроху очі заплющуються, тихий сон оповів дітей, і схиляється Одарчина голова на подушку поруч із братом, що заснув уже під Галине оповідання.
Поснули діти, навіть старий батько заснув. Тільки Галя не спить – се маненьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ся нова мама сим дітям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде. І стає дівчина навколішки й тихо шепоче молитви, не розуміючи їх, калічачи слова, але ж без краю віручи каже їх. Ось вона проказала Отче-наша, Богородицю. Більше вона не знає ні однієї молитви. Вона тепер так помолиться, сама від себе.
Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко», після закриття браузера.