Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Великими кроками привалила Юлія.

— Що ти тут робиш? Я тебе всюди шукаю. Він пішов із ними!

— Хто?

— Кузени! Вони поперлися на дискотеку в сусідню долину.

— З Гуном?

Юлія мстиво піднімає кулак. Проклятий вечір. Б’є ногою по круглому столику на одній ніжці, який починає обертатися, наче дзиґа, а потім стукається об стіну. Цей випад підсилює нашу популярність.

Наш транспорт і досі рихтують. Нам треба знайти інший засіб пересування. Але хто в цьому готелі зможе простягти нам руку допомоги? Я говорю з грайливими інтонаціями.

— А той чувак, з яким ти познайомилася вчора ввечері?

На жаль, я почервонів. Це так дивовижно, що я ще чогось соромлюся.

— Не лізь не в свою справу, ясно? Я більше не хочу нічого мати з цим типом.

— Так, але...

— І ні слова про це, якщо хочеш добути цей рік в Кастелі.

Це її «ти в мене дочекаєшся» так сильно резонує в моєму єстві, що мої губи починають тремтіти самі по собі. Мені вдалося багато в чому розібратися, але щем ревнощів палить мій стравохід. Я добре знаю, що не можу подобатися їй, тож хочу сприймати її як таку, яка всім дає, як зовсім курву.

— Сукай мене, — скиглить Б’єро, який зайшов за морб’є і думає, ніби його ніхто не бачить.

— Він іще грається, — каже Юлія, швидко знаходячи його. — А тепер сиди тут і не руш із місця.

Б’єро вже нічого не розуміє. Він недоладно рахує, робить безглузді жести.

— А той кюре? — питаю я.

— Який іще кюре?

— Той, який трапився нам вчора. Він мав людинолюбний вигляд.

Сповідатися не входить до найближчих планів Юлії, я це добре бачу по тій гримасі, яка спотворює її обличчя. Її вказівний палець енергійно й однозначно каже порожнечі «ні».

Що ті кузени могли знайти в Гуні, щоб узяти його з собою? Та нічого. Хіба що дотриматись альтруїстської родинної традиції, проте малоймовірно, щоб п’яна компанія обтяжувала себе потворою наче й не з роду Адама і Єви. Тож немає сумніву, вони потягли його з собою з тою ж метою, з якою брали дикунів із колоній, щоб посміятися з них, а ще його могли змусити заплатити за мавпячу поведінку Б’єро. Ми ж, чорт забирай, нічого не знаємо, що сталося цієї ночі. Раптом мені стало дуже неспокійно.

— Ти надивився фільмів, — не погоджується Юлія, з якою я поділився своїми страхами. — Люди не такі мерзотні, як ти думаєш. Ти всюди бачиш зло, Люку.

— Але уяви, якщо він розізлився... Або якщо дуже здивується. Нагадую тобі, він не випив свій флоксал.

Б’єро навшпиньках повертається до морб’є, щоб сховатися там, немов страус, який тицяє голову в пісок й гадає, що його ніхто не бачить. У нас нема часу розпорошуватись, ми маємо діяти. Юлія обходить наші кімнати, щоб зібрати речі. За кілька хвилин вона з’являється, обвішана мотлохом, як продавчиня шмаття на пляжі, Поліна суне за нею до парковки, де ми всі шикуємося вряд. Ідея полягає в тому, щоб хтось таки зупинився. Більшість машин, зокрема й бентлі, уже тут, у нас є шанс, принаймні з погляду статистики.

Бешкетуватий ангел-охоронець має нас опікувати, бо перший гість, хто їде з Сен-Рош, це Джонні. Він тягне за собою валізу на рипучих коліщатках і, зосереджуючись на в’язці своїх ключів, потужним ударом мало не збиває з ніг нашу виховательку. Юлія користається цим, щоб узятися за діло, балансуючи між благаннями й погрозами. Страховий агент захищається, як може.

— У мене нема стільки місця, що ви собі думаєте?

— Де ваше авто?

У Джонні бідний мерседес CLA 250. Нам пощастило.

— Я їду зовсім не в тому напрямку.

— А який напрямок? Я вам іще нічого не сказала.

— І, потім, на мене чекають. Ви думаєте, я прокинувся так рано заради прогулянки?

— Але ж це нічого не міняє, чи ви їдете до своєї мети сам, чи ще з кимось. Їдьмо!

Нас обвіває легенький вітерець, що заважає Юлії відчути запах із рота нашого майбутнього водія. Чи вона вважає, ніби там, де ми є, це не має значення.

Ми вирушаємо. Юлія на передньому сидінні, щоб підтримувати розмову, як вона сама каже; ми, молоді, набиваємося ззаду разом із багажем і моїми милицями. Б’єро не приховує свого задоволення, що він у шикарній машині. Він дихає на скло і на запітнілій поверхні малює сердечка, які протикають гігантські фалоси.

Я заплющую очі, і на екрані моєї пам’яті, якщо висловлюватись банально, виникає наш столик вчора ввечері. Я рахую пляшки і склянки різних розмірів, що варто помножити на два, оскільки я відбув іще до того, як Джонні налітав на сири і на чарочки після кави. Чи в нього біонічна печінка, чи він засуджений в усіх країнах світу за підвищений вміст алкоголю в крові за кермом. Гадаю, Юлія шкодує через свою поквапливість. Попри престижний логотип салон автомобіля вже заповнений духом бражки. Кислуватої, солодкавої, вельми нудотної.

— Я ледве втік від Жан-Філіпа, — каже наш водій. — Та все одно, я працюю у світі шоу.

Юлія демонструє граничну байдужість.

— Проте я не співак.

Попри солідну внутрішню обшивку мерседеса ми чуємо, як гуркоче мотор на обертах. Ми даремно боялися. У Taxi 5 крутить ще й не так.

— Джонні, — продовжує відкриватися шофер, — витримати нелегко, але, що поробиш, в цьому його шарм.

Робити такі компліменти — то як рибалити граблями.

— Принаймні це вставляє його людину.

Страхувальник не має нікому нічого пояснювати, бо знає, що Джонні звучить дуже круто.

Нахилившись до нашого водія, Юлія поглядає то на лічильник обертів, то на індикатор швидкості. Її яремна вена пульсує, як ніколи. Вона обирає почуття обов’язку проти обережності.

— Скажіть мені, мій друже, чи не можна трохи поквапитись? Дівчинка на задньому сидінні весь час хоче пісяти.

Джонні пояснює із вживанням розумних слів, що машина перебуває в стані хонінгування.

Юлія удає, ніби нічого не розуміє в автомобільній справі, і обертається до нас. Зважаючи, що підголівник прикриває її, вона виразно підморгує нам.

— Не хвилюйся, мсьє привезе нас, куди треба. Тобі нічого не треба? Ні? Так?

Виявляючи таку наполегливість, вона може втратити довіру. «Ти певна, що тобі нічого не треба?» — питає вона ще раз, перш ніж тривога від втраченого часу не охопить її