Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подумки він похвалив себе за завбачливість: невеличка брехня лише додасть переконливості його відсутності на місці, де потонув Аксель, і позбавить відповідальності. Пол ствердно похитав головою і сказав одному зі своїх помічників принести речі.
— Мій дорогий маленький Корто, чи відомо тобі, що вже час рушати — можливо, навіть до того, як з’явиться решта учасників?
— Знаю. А чому ти вірив у те, що я прийду першим?
— Бери валізу, на тебе чекає човен. Що ж, браво. Бажаю тобі прекрасного життя. Щодо кар’єри розводитися немає сенсу — я й так знаю, що ти її зробиш.
Пол Браун обійняв юнака по-американськи, притиснувши його до себе і поплескавши руками по спині. Кріс, із відразою відчувши доторк великого м’якого черева, подумав, що у віці Пола заборонить собі набирати зайву вагу.
— Радий нашому знайомству, Крісе.
— Навзаєм, Поле... навзаєм...
Навіть коротка відповідь давалася йому тяжко — так кортіло щонайшвидше втекти.
Наступні години — на кораблі, у джипі й у літаку — Кріс міркував, перетравлюючи отруйні думки: він раз-у-раз перевіряв правдоподібність своєї версії, відповідав на можливі закиди, уявляв найгірше і обмірковував, як вийти із прикрої ситуації. Кріса мало цікавив Аксель, він турбувався про себе, лише про себе, про свою імовірну провину — чи радше про те, в чому його могли звинуватити.
Коли 4 вересня 1980 року він, ні на мить не склепивши очей, приземлився в Парижі і пройшов митницю без зайвих питань, то відчув себе урятованим. «Сюди по мене ніхто не поїде, отже, усе позаду! Ура!» Кріс утік до вбиральні, де зробив кілька радісних па — ніби знову переживав свою перемогу.
Чекаючи перед конвеєром на валізу, Кріс добродушно роздивлявся інших пасажирів — він ніби по-новому бачив цей світ, високі білі стіни, мармурову підлогу, блискучий хром, ажурну стелю, звідки просочувалося блякле паризьке сонце. Раптом за високими скляними дверима у холі Кріс помітив матір. Вона виглядала його. Стривожена затримкою рейсу, збентежена тим, що не бачить єдиного сина, вона із розпачем роззиралася. Яке горе! І скільки любові крилося у її занепокоєнні...
Кріс здригнувся.
Десь у Сіднеї інша мати з таким же переляканим обличчям щойно дізналася про зникнення свого сина.
Приголомшений очевидністю цього факту, Кріс усвідомив, що Аксель помер, а він — став його вбивцею.
*
Того спекотного червня 2001 року мадам і месьє Бомон, що крамували предметами культу, ошелешені, ходили Шанхаєм.
Щомиті вони підводили голови і переводили сповнені захвату очі від столика з тикового дерева, заставленого брязкальцями, до величезного вікна із задимленого скла, за яким — скільки сягало око — простягалося фантастичне китайське місто на двадцять мільйонів жителів, скупчення різноманітних споруд, наїжачені голки антен, пухлини поцяткованих ієрогліфами реклам — цілий штучний ліс, що парував і де хмарочоси, достоту шпаги, фехтували із хмарами.
— Отам, люба, бачиш оту мерехтливу будівлю, подібну до ракети? Як гадаєш: п’ятдесят поверхів мінімум?
— Як мінімум! — підтвердила мадам Бомон.
Мадемуазель Мі своєю соковитою французькою, що рясніла короткими і м’якими нотами, закликала торговців до порядку:
— Месьє, мадам, дозвольте мені підбити підсумок?
— Давайте! — зверхньо, мов монарх, відказав Бомон своїй постачальниці.
— Давайте! — додала мадам Бомон, що звикла повторювати останню фразу свого чоловіка — найкращий спосіб ніколи йому не суперечити.
Мадемуазель Мі взяла ручку і з незаперечним авторитетом стала вказувати у зошиті кожен рядок:
— Отже, ви обрали дармовіс святої Рити по акції (15 тисяч штук із металу і 15 тисяч штук із гуми), автомобільну іконку із зображенням святої Рити (4 тисячі штук), чотки з двадцяти двох бусин із медаллю з зображенням святої (50 тисяч штук), а також чашку (4 тисячі штук), підставку під яйце (4 тисячі штук), підсвічники (5 тисяч штук) і чаші (10 тисяч штук). І за акційною ціною в один долар я додаю сотню пористих слинявчиків зі святою Ритою для діток. Не хочете взяти оцю чудову статуетку святої висотою шість сантиметрів і прикрасити нею своє авто? Липка підставка дає змогу встановити її будь-де.
— Скільки?
— Чотири долари. Ціна мізерна, але якість відмінна! Це посріблений метал.
Мадемуазель Мі вимовила оте «посріблений метал» із таким пафосом, ніби йшлося про чисте срібло.
— Дайте тисячу штук, часом трапляються вельми побожні водії, — зауважив месьє Бомон.
— А петельки зі святою Ритою?
— У Франції вже ніхто не носить петельки.
Раптом утрутилася мадам Бомон:
— А як щодо пілюльниць?
— Пілю... чого? — перепитала мадемуазель Мі, яка не знала цього слова.
— Такі коробочки для пігулок. Для хворих. Прихильники святої Рити, покровительки див, дуже часто проходять складне лікування. За пілюльниці вони напевно влаштовуватимуть справжні бійки!
— Додайте сорок тисяч пілюльниць, мадемуазель. І підводимо риску.
Мадемуазель Мі простягнула їм бланк замовлення, месьє Бомон підписав його, почервонівши, усвідомлюючи значущість своїх дій.
— Чи матимемо ми честь привітатися з паном Ленґом?
— Авжеж, — зголосливо кивнула мадемуазель Мі, — адже пан голова вам обіцяв.
— Відколи ми маємо з ним справи... — продовжував месьє Бомон. — Я вважав би за честь потиснути руку месьє Ленґу.
— Загадковому месьє Ленґу! — промурмотіла мадам Бомон.
Мадемуазель Мі утрималася від відповіді; на її думку, її начальник пан Ленґ аж ніяк не був загадковим — навпаки, це був чи не найбільший негідник, який траплявся в її житті!
Вона потелефонувала секретареві пана голови і залишила Бомонів у кімнаті самих.
Поки подружжя ахало й охало, роздивляючись панораму з вікна, за ними з’явився чоловік.
— Мої вітання! — пропищав він.
Бомони обернулися, готові розсипатися у люб’язностях, однак вигляд незнайомця, що з інвалідного візка свердлив їх очима, охолодив їхній запал.
Убраний у вкриті масними плямами темні шати месьє Ленґ із триденною щетиною, що, ніби пухлина, пухирилася на шкірі хворобливого кольору, приховував очі за темними окулярами; його волосся — якщо воно в нього лишилося — таїлося під безформним капелюхом, а емоції — якщо він їх мав — принишкли за сталевою маскою. Лівицею він рухав крісло, і ніхто не знав, що трапилося з його ногами і правицею, — вони просто звисали, худі й обм’яклі. То була не людина — начерк людини, графіті, ескіз; словом, сердега.
— Хочете, проведу вас нашими майстернями?
Вражена мадам Бомон спершу вирішила, що він робив це навмисне — так, навмисне говорив різким, монотонним голосом, неприємним, достоту скрипіт нігтя по склу. Вона схопила чоловіка за руку і стиснула її пальцями.
— То як? — наполягав месьє Ленґ, збентежений мовчанням французів.
Месьє Бомон стріпнувся, ніби прокинувся від тяжкого сну.
— Та ми із радістю..!
— Авжеж, із радістю... — пробурмотіла мадам Бомон.
Месьє Ленґ покотив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт», після закриття браузера.