read-books.club » Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 55
Перейти на сторінку:
ска­за­ти нам: відкіля прий­шов ти в на­ше се­ло?

- Зі сто­лич­но­го кня­жо­го міста Га­ли­ча.

- А хто велів тобі йти сю­ди?

- Мій і ваш пан, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич.

- Говори про се­бе, а не про нас, бо­яри­не! Ми вольні лю­ди і не знаємо ніяко­го па­на. А чо­го ж велів тобі твій пан іти в на­ше се­ло?

Лице бо­яри­на об­ли­ло­ся чер­во­ною пас­му­гою злості при тих сло­вах За­ха­ра. Хвилю він ва­гу­вав­ся, чи відповіда­ти дальше на йо­го до­питування, далі по­га­му­вав свій нев­час­ний по­рив.

- Він велів мені бу­ти сто­ро­жем йо­го зе­мель і йо­го підда­них, воєво­дою і на­чальни­ком Ту­хольщи­ни і дав мені і моїм по­том­кам у вічне посідан­ня ту­хольські землі в на­го­ро­ду за мою вірну служ­бу. Ось йо­го гра­мо­та, йо­го пе­чать і підпис!

При тих сло­вах бо­ярин гор­дим ру­хом ру­ки вий­няв із-за ши­ро­ко­го ремінно­го по­яса кня­жу гра­мо­ту і підняв її вго­ру, по­ка­зу­ючи гро­маді.

- Сховай свою гра­мо­ту, бо­яри­не,- ска­зав спокійно За­хар,- ми не вміємо її чи­та­ти, а пе­чать то­го кня­зя для нас не за­кон. Рад­ше сам ти ска­жи нам, хто се та­кий той твій князь?

- Як то? - крик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин.- Ви не знаєте кня­зя Да­ни­ла?

- Ні, не знаємо ніяко­го кня­зя.

- Володаря всіх зе­мель, усіх осель і міст від Сяну аж до Дніпра, від Кар­пат аж до ус­тя Бу­гу?

- Ми не ви­да­ли йо­го ніко­ли, і у нас він не во­ло­дар. Ад­же пас­тух, во­ло­дар ота­ри, сте­ре­же її від вов­ка, го­нить її в спе­ку по­луд­ня до хо­лод­но­го по­то­ку, а в хо­лод ночі до теп­лої, без­печ­ної ко­ша­ри. А князь чи ро­бить се зі своїми підвлад­ними?

- Князь ро­бить з ни­ми ще більше,- відповів бо­ярин.- Він дає їм мудрі пра­ва і муд­рих судіїв, по­си­лає їм своїх вірних слуг, аби бо­ро­ни­ли їх від во­ро­га.

- Не по правді ска­зав ти се, бо­яри­не,- замітив стро­го За­хар.- Бач, сон­це на небі зак­ри­ло своє яс­не ли­це, щоб не слу­хати твоїх кри­вих слів! Мудрі пра­ва наші по­хо­дять не від тво­го кня­зя, а від дідів і батьків на­ших. Муд­рих судіїв кня­жих ми не ви­да­ли досі і жи­ли ти­хо, в згоді й ладі, су­дя­чись самі гро­мадським ро­зу­мом. Батьки наші здав­на вчи­ли нас: один чо­ловік - ду­рень, а гро­мадський суд - спра­вед­ли­вий суд. Без кня­жих воєвод жи­ли наші батьки, жи­ли й ми досі, і, як ба­чиш, ха­ти наші не по­пус­то­шені і діти наші не за­брані до во­ро­жої не­волі.

- Так бу­ло досі, але відте­пер не так бу­де.

- Як бу­де відте­пер, сього ми не знаємо і ти, бо­яри­не, не знаєш. Од­но ще тільки ска­жи нам: твій князь чи спра­ве­дли­вий чо­ловік?

- Весь світ знає і по­див­ляє йо­го спра­вед­ливість.

- То він, пев­но, і те­бе вис­лав, щоб ти в на­ших го­рах на­са­д­­жував спра­вед­ливість?

Боярин змішав­ся сим прос­тим пи­тан­ням, але по хви­ле­вім ва­гу­ван­ні ска­зав:

- Так.

- А як ду­маєш, бо­яри­не, чи спра­вед­ли­вий мо­же несправ­е­дливо крив­ди­ти своїх підвлад­них?

Бо­ярин мов­чав.

- Чи мо­же він несп­ра­вед­ли­ви­ми пос­туп­ка­ми на­са­ди­ти в їх сер­ця спра­вед­ливість і, крив­дя­чи їх, з’єдна­ти для се­бе їх лю­бов і по­ва­гу?

Боярин мов­чав, гра­ючись вістрям свой­ого то­по­ра.

- Гляди ж, бо­яри­не,- закінчив За­хар.- Ус­та твої мов­чать, але сумління твоє ка­же, що се не мо­же бу­ти. А прецінь же твій спра­вед­ли­вий князь зро­бив се з на­ми, з на­ми, кот­рих він не ба­чив і не знає, кот­рих доб­ром і щас­тям він не тур­бується, котрі йо­му не вчи­ни­ли нічо­го зло­го, але, нав­па­ки, що­ро­ку скла­да­ють йо­му ба­га­ту да­ни­ну. Як він міг се зро­бити, бо­яри­не?

Тугар Вовк блис­нув гнівно очи­ма на За­ха­ра і ска­зав:

- Плетеш дур­ниці, ста­рий. Князь ніко­го не мо­же скрив­дити!

- А прецінь нас скрив­див, отою са­мою гра­мо­тою, кот­рою ти так хва­лиш­ся! Бо зва­жай ли­шень: чи не скрив­див би я те­бе, як­би без твоєї волі зняв із те­бе отой блис­ку­чий пан­цир і дав йо­го мой­ому си­нові? А та­ке са­ме діло зро­бив твій князь із на­ми. Що для те­бе пан­цир, то для нас зем­ля й ліс. Від віків ми вжи­ва­ли їх і бе­рег­ли, як ока в го­лові,- а тут на­раз при­хо­диш ти в імені сво­го кня­зя і ка­жеш: «Се моє! Мій князь дав мені се в над­го­ро­ду за мої ве­ликі зас­лу­ги!» І про­га­няєш на­ших пас­тухів, уби­ваєш на­шо­го лі­сни­чо­го на нашій власній землі! Ска­жи ж, чи мо­же­мо ми ува­жа­ти тво­го кня­зя спра­вед­ли­вим чо­ловіком?

- Ти по­ми­лив­ся, стар­че! - ска­зав Ту­гар Вовк.- Усі ми - вла­сність кня­зя, зі всім, що маємо, з ху­до­бою й зем­лею. Князь один вільний, а ми йо­го невільни­ки. Йо­го лас­ка - то на­ша во­ля. Він мо­же зро­би­ти з на­ми, що хо­че.

Мов удар обу­ха в тім’я, так ог­лу­ши­ли ті сло­ва За­ха­ра Бе­р­ку­та. Він по­хи­лив свою си­ву го­ло­ву до­до­лу і дов­гу хви­лю мов­чав, не зна­ючи, що й ка­за­ти. Мерт­вецьки по­ну­ро мов­ча­ла й уся гро­ма­да. Вкінці За­хар ус­тав. Ли­це йо­го яс­ніло. Він підніс ру­ку до­го­ри, до сон­ця.

- Сонце пре­яс­не! - ска­зав він.- Ти, бла­гот­вор­не, вольне світи­ло, не слу­хай тих огид­них слів, які осмілив­ся сей чо­ловік ска­за­ти пе­ред твоїм ли­цем! Не слу­хай їх, за­будь, що во­ни ска­зані бу­ли на нашій, досі й по­мис­лом та­ким не оск­вер­неній землі! І не ка­рай нас за них! Бо без­кар­но ти не про­пус­тиш їх, то знаю. І ко­ли там, у тім Га­личі, дов­ко­ла кня­зя нап­ло­ди­лось ба­га­то та­ких лю­дей, то ти зітри їх із ли­ця землі, але за ка­ру не по­гу­би ра­зом із ни­ми всього на­шо­го на­ро­ду!

І по сім За­хар ус­по­коївся, сів і знов звер­нув­ся до бо­яри­на.

- Ми чу­ли, бо­яри­не, твоє пе­ре­ко­нан­ня,- ска­зав він.- Не по­вторяй йо­го дру­гий раз пе­ред на­ми, не­хай во­но при тобі ли­шається. Пос­лу­хай же те­пер, яка на­ша дум­ка про тво­го кня­зя. Пос­лу­хай і не прогнівай­ся! Сам бачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім ба­чи­ти не мо­же­мо. Отець знає свою ди­ти­ну, її пот­ре­би й ба­жан­ня, а він не знає нас і не хо­че зна­ти. Опікун бе­ре­же сво­го підруч­но­го від во­ро­га і від уся­кої шко­ди,- князь не бе­ре­же нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від гра­ду, ні від мед­ве­дя,- а се наші найгірші воро­ги. Він, щоп­рав­да, го­ло­сить, що бе­ре­же нас від на­падів угор­ських во­яків. Але як бе­ре­же нас? На­си­ла­ючи

1 ... 16 17 18 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."