Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Правда, чудово?
Тато ледь кивнув. Він пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й півгодини, як я впіймав ще маленького окунця, дві плітки і лина. А тато не зловив нічого. Він все частіше витягав свою вудку і уважно оглядав, ніби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарешті, клюнуло і в нього.
— Підсікай! — крикнув я.
— Ні, — заперечив тато. — Я дам їй краще вхопитись. Тоді буде певніше.
— Зірветься! — не вгамовувався я. — Підсікай!
Тато смикнув, але вудлище не зігнулось. Рибина, завдовжки з палець, затріпотіла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу після цього я впіймав ще рибину, втричі більшу за татову. Я хотів знову закинути вудку, і тато теж розмахнувся. Волосіні заплуталися. Півгодини морочилися ми з ними, перш ніж знову змогли закинути.
Тато гнівався:
— Краще б ти залишився вдома!
А я казав:
— Але ж до мене йде найкраща риба!
І тато замовкав.
Потім я ще впіймав окуня і дві плітки, а тато знову нічого.
— Ану, давай поміняємося місцями. Переходь! — запропонував він. Мені не хотілося.
— Ти мені тільки рибу розженеш, — пробурчав я, але послухався.
Коли ми мінялися місцями, я підсковзнувся. Човен сильно захитався, і я випустив з рук вудку, її вмить однесло течією геть. Татові довелося відв'язати човна, щоб дістати мою вудку. Він знову дуже розсердився, але сказав тільки:
— Рибалці край. Ми розігнали всю рибу.
Тоді ми попливли в очерети і знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
— Поглядай на мою вудку, а я налаштую спінінг.
Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу мені прийшов тато з підсакою. Витягли ми коропа — фунтів зо два було в ньому, не менше.
— Це я впіймав, — кажу татові.
А він не погоджується:
— Але ж моя вудка!
Справді, чий же це короп? Чи мій, бо я його впіймав, чи татів, адже на його вудку? Ми так і не дійшли згоди. Посиділи ще трохи, але більше нічого не ловилося. Стало жарко. Знічев'я вирішив я дати своїм рибинам імена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня — Максом, а пліток — Анною і Петрою. А тато тим часом змотав вудки і запропонував:
— Ану, берись за весла. Тільки веслуй поволі. Сподіваюся, впораєшся. А я закидатиму спінінг — може, впіймаю щуку.
Він узяв маленьку вудочку з котушкою і причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смішна наживка!
— Це ж як? — поцікавився я. — Зовсім без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
Тато взявся за голову.
— Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та ніщо не чіплялось. Раптом тато крикнув:
— Альфонсе, зупинимось тут.
Але човен плив собі далі — я ніяк не міг його зупинити. Тато стояв на кормі. Вудлище нап'ялося, ніби лук.
— Назад! — крикнув він. — Ти ж порвеш мені всі снасті.
Але як подати назад, я не знав і геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки і попливло. Я нахилився, щоб дістати його, і впустив друге весло. Волосінь у татової вудки перервалась, і наш човен загойдався на хвилях.
— Що робити? — спитав я тата. — У нас тепер нема жодного весла!
Тато тільки сумно кивнув. Чим же веслувати?
— Може, руками? — запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повільно. Тато мовчав. Я хотів був утішити його:
— Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навіть не поглянув на мене.
Тільки десь о другій годині нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, і він дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна і пішли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обійти майже все озеро. Проблукали три години. Нарешті наша згуба знайшлася на другому боці озера в очереті.
Я роззувся, скинув шкарпетки і побрів у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я — інше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад ішли швидше. Дорогою я склав і тут-таки проспівав пісеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
І спритно підсікаю
Пліток та окунів,
Линів та коропів.
Рибинка є і в тата,
Що я поміг піймати.
— Припини свою дурну пісню! — гримнув на мене тато.
І чого моя пісенька йому не сподобалася?
— Тут же нема риби, щоб я її наполохав, — відказав я.
Далі я зробив цікаве відкриття. Наче якийсь кумедний сірий дзвоник приліпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зогляділись, як навколо нас загуло. Звідки мені було знати, що то осине гніздо? Тато став відмахуватися на всі боки веслом, але це не допомогло. Тоді я кинувся навтікача, тато за мною.
Ми ще легко відбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татові дісталось у праву щоку. Відразу ж після цієї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожній зупинці ми вискакували з поїзда і бігали примочувати вжалені місця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт», після закриття браузера.