Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

це повернення до довірливості маємо щоразу, коли вони хочуть бути статечними і уповноваженими мислителями стосовно якогось епізоду розповіді. НссумліншстЬ' напіввіра? Ні, але радше хитання між двома критеріями правди — перший з яких є відкиданням дивовижного, а другий — не()еконанням у тому, що неможливо цілковито обдурювати.

Розповідь правдива чи фальшива? Вона викликає підозру; звідси їхнє іюздратуваиня: це казки старенької жінки. Різні міста, пише один ритор82, завдячують своїм походженням ЧИ якомусь богові, ЧИ ГЄ|ЮЄВІ, чи людині, яка була їхнім засновником: “Із цих різноманітних життєписів ті, які є божественними або ге|юїчними, є легендарними (mythddesа ті, що є людськими, гідніші довір'я”. Слово міф змінило свою вартість від стаїюдавніх часів; коли якийсь автор не бере більше на свою відповідальність розповідь, а переводить її у непрямий стиль: “міф говорить, що...”, він не думає над тим. щоб з|юбити загальновідомим повідомлення, що витало у повітрі: він бажає вийти з гри і дати кожному можливість думати так, як хто бажає. “іМіф” став леді» пежоративним словом, яке визначає підозрілу традицію; один текст склав епоху: Ісократ83 якогось дня відчув потребу чесно заперечити в тому, що якась легенда не знайшла недовірливих людей: “Зевс, — пише він, — по|юдив Геракла і Тантала, як пишуть про це міфи і як у це всі вірять”; ця незграбна старанність виявила якусь несумісність. Не знаючи вже, що думати, історик Ефор розпочав свою історію лише з розповіді про повернення Гераклідів81 і відмовився піти глибше; в наших очах це складало ще добрий кусень легендарного минулого. Чи Ефор відкидав давніші розповіді як фальшиві? Можна було б радше подумати, що він, мабуть, відчаївся вибрати тут правду і волів краще утриматися. Дійсно, йому довелося .і болем відмовитися од тенденції давніх істориків приймати огульно цілу традицію як вульгату.

Ефор утримуватиметься від того, щоб прийняти, але він та подібні до нього утримуватимуться також від топ), щоб і засудити; тут розпочинається другий рух, про який ми говорили: повернення до легковірності на рушієві методичної критики. Кожна легенда має правдиву основу: відповідно, якщо вони переходять від загалу, що викликає недовір’я, до деталі і до кожного міфу зокрема, вони знов стають розсудливі. Вони сумніваються в міфах огульно, однак жоден з них ие заперечив історичної підстави жодної легенди; як тільки не йдеться більше про те, аби вилити свій глибокий сумнів, а висловити думку стосовно визначеної проблеми і залучити своє поважне слово ерудита, історик знов починає вірити. Він береться вишукувати і рятувати правдиву основу.

Будьмо тут уважні: коли Цицерон у своїй “De ге publica" або ж Тіт Лівій у своїй передмові зізнаються що події, “які передували заснуванню Риму”, знані лише як “підсилені легендами гарними для поетів, а не передані збереженими пам’ятниками", вони невиразно бачать сучасну історичну критику, вони не провіщають Бофора, Нібура чи Дюмезіля, вони не виступають проти загальної недостовірності чотирьох століть, що ішли за екладашшм та відсутністю будь-якого сучасного документа цього періоду: вони скаржаться на те, що документи, які відносяться до ще давнішого періоду, не є певні; бо такі документи існують — це традиції, але вони викликають недовір’я. Не тому, що вони дуже віддалені од фактів, але тому, що до них примішується легковірність. Тс, що Тіт Лівій або Цицерон не бажають брати на свою відповідальність, це божественне народження Ромула або чудо з перетворенням кораблів Енея на німф.

Пізнання казкових часів буде, отже, залежати від того способу знання, який для нас абсолютно звичний, але який бентежив стародавніх, коли йшлося про історію: критика, пізнання-здогадка, наукова гіпотеза; кон’юнктура, eikasis, заступає місце довір’я традиції. Її основою є наступне: минуле схоже на теперішнє. Таким вже було підґрунтя, на якому Фукідід, змагаючись пізнати більше, аніж традиція, побудував своє геніальне і помилково немотивоване відновлення перших століть Греції.

Оскільки цей принцип дозволяв також очистити міф від його долі казкового, стає можливим повірити в усі легенди, і саме так вчинили найбільші уми тієї дуже великої епохи. Арістотель, наприклад, є господарем своїх слів, і коли він хоче сказати “розповідають, що...” або “наскільки у це вірять”, він говорить про це; він розрізняє міф і те, що не є міфічне85. Отож ми бачили, що він не сумнівається в історичності Тесея і дає раціональне тлумачення розповіді про Мінотавра86, Фукідід87, якиіі рівно ж не сумнівався в історичності Міноса, вірив також в історичність Елліпа, стародавнього царя еллінів, і знов подавав істинну політичну роль, яку відігравали Ітіс, ІІандіон, ГІрокна і Філомела (які, за легендою, були перетворені на птахів); натомість він відмовляється висловлюватися про циклопів та потворних лестригонів: нехай кожен думає про це так, як йому бажасгься, або так, як про це говорять поети88. Бо інша річ вірити, що в минулому вже були царі, й інша річ вірити, що існували такі потвори, яких тепер більше не існує. Дія того тисячоліття, яке поставало, принципи критики традицій були на місці; вони вже існували у Платона89.

Страбон тоді може, як гідний учений, відділити правдиве од фальшивого; Діоніс та Геракл існували, вони були великими мандрівниками, географами, так що легенда стверджувала, що вони тріумфально об’їздили цілу землю; Уліс існував, але не здійснив усіх тих подорожей, які йому приписує Гомер, який використав таку фікцію, щоб утовкмачити своїм слухачам корисні географічні знання; щодо Ясона, корабля Арго, Аїда “усі погоджуються у це вірити” і до цього ж — “Гомер згідний із історичними даними”: фантазія починається, коли поет стверджує, що аргонавти досягли Оксану. Інші великі мандрівники — Тесей і Пейрітой; вони так далеко розвідали землю, легенда твердить, що вони дісталися до самого Аїду90.

Некомформістські уми не судили інакше, аніж цей географ-«ггоїк; для епікурейця Лукреція91, великого ворога міфів, Троянська та Фівська війни не викликають жодного сумніву; це найдавніші знані події. Завершимо великим Полібієм92. Коли він опиняється віч-на-віч із офіційною веік'ією, він передає її без коментування: “Ахейці мали своїм першим ца[юм Тісамена, одного з синів Ореста, якого вигнали зі Спарти з поверненням

Гераклідів”; коли він розповідає якийсь незначний міф, дотримується дистанції: таку-то хатинку в ахейській землі “побудував Геракл, як розповідають міфи”; однак, коли залучає до цього свій авторитет історика, піддає міфи критичним методам, які себе за|юкомендували, і може висунути думку, що “Еол вказував той напрям, яким треба плисти у Мессінській протоці, де подвійна течія ускладнює перехід через відплив; розповідали, отже, що він був повелителем вітрів, його вважали царем вітрів; так само Данай, який навчав конанню криниць, його бачимо в Аргосі, або Атрей, який пояснював зворотній рух соїщя — їх описують як царів, чаклунів, авгурів”.

Міф як