Читати книгу - "Петро Дорошенко"

Є відомості, що на січневій раді 1668 року в Чигирині вже були представники Брюховецького, які, виходить, разом з дорошенківцями прийняли рішення про те, щоб українці обох берегів жили в єдності і платили данину султанові і кримському ханові. Через якийсь час аналогічне рішення було прийнято і на раді лівобережного козацтва. Петро Дорошенко писав до хана Аділь-Ґірея ІІ в січні 1668 року про те, як би поляки і росіяни «яких-небудь лихих задумів над нами і всією Україною здійснити не хотіли», у зв’язку з чим пропонував бахчисарайському правителю зробити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від Росії. Приблизно в той же час до султана і хана відправилися і посли Брюховецького, яких було прийнято доброзичливо. Татари охоче включилися у воєнні дії на Лівобережжі.

Отож, Дорошенка на лівому березі чекали. Після з’єднання двох армій, а тим більше за підтримки татар війна з росіянами мала шанси закінчитися цілковитим успіхом. Ще раніше було вирішено, що єдиного гетьмана зрештою обере Всеукраїнська рада Війська Запорозького. Брюховецький розраховував на те, що як ініціаторові повстання булава єдиної України дістанеться саме йому. Тим паче що вибір буде зроблено на території Лівобережжя. Іншої думки був Дорошенко. Поки на лівому березі Брюховецький виганяв московських воєвод, його хитрий союзник через брата Григорія вже домовлявся з московським представником Тяпкіним: «Під великодержавною рукою царської величності хочемо бути, тільки б у нас у містах і містечках воєвод, ратних людей і всяких московських начальників не було, вольності наші козацькії і права були б не порушені і гетьманом би на обох берегах Дніпра бути Петрові Дорошенку, поборів і всяких податків з міщан та інших тяглових людей ніяких не брати, а гетьманові Брюховецькому по милості великого государя можна прожити і без гетьманства, тому що він пожалуваний найвищою честю і багатьма милостями».

Перейшовши Дніпро, правобережний гетьман рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, йдучи таким чином назустріч Івану Брюховецькому, який зупинився на Сербіному полі[29]. 7 червня сюди прибули і війська Дорошенка. Місце це ввійшло в історію України ще раніше – у 1658 році. Тоді Лівобережна Україна була охоплена народно-козацьким повстанням М. Пушкаря і Я. Барабаша, з якими боролися війська гетьмана Виговського. Поле лежало неподалік від оспіваної в літературі Диканьки. Свого часу гетьман Виговський вислав сюди війська з Миргорода, щоб підтримати введення в полтавські полковники Івана Богуна, котрий мав замінити Пушкаря. У складі цього двохтисячного з’єднання був і підрозділ полковника Івана Сербіна – дійсно серба за національністю, що й дало йому прізвисько. Полковник був наголову розбитий пушкарівцями, а поле дістало свою назву Сербіне. Серед поля була височина, що називалася Сербіна могила.

Наступного дня, 8 червня, гетьман Дорошенко, взявши тисячу зі свого війська і старшину, став на Сербіній могилі й послав звідси до Брюховецького свого посла в чині сотника із запрошенням прибути на переговори. Подальші події описуються по-різному. Ми в своїй розповіді будемо, як і багато істориків, орієнтуватися на відомості літописця Величка. Брюховецький відповів посланцеві відмовою, запропонувавши натомість, щоб гетьман Дорошенко сам прийшов до нього. Тоді сотник правобережного гетьмана з козаками, що його супроводжували, спробував схопити лівобережного правителя, та на його захист став вірний йому запорозький полковник Іван Чугуй зі своїми підлеглими. Усе це відбувалося в гетьманському наметі. Почувши галас, рядові козаки війська Брюховецького втрутилися в бійку на боці послів Дорошенка[30]. Далося взнаки багаторічне роздратування, нелюбов, яку викликав у своїх підлеглих хитрий і користолюбний гетьман.

Брюховецького привели до підніжжя Сербіної могили, де Петро Дорошенко звернувся до нього з такими словами: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після цього він наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки рада судитиме його за порушення військових звичаїв і за те, що став боярином. Віддаючи такий наказ, правобережний гетьман махнув рукою, це було сприйнято козаками як сигнал до того, щоб «кінчати» бранця. Вони накинулися на нього і били, «як скаженого пса». Так Брюховецький був убитий на очах Дорошенка. Петро Дорофійович наказав відвезти тіло загиблого противника в Гадяч, де його було поховано в Церкві Богоявлення. Його дружину – доньку московського боярина – було арештовано і відправлено до Чигирина. Згодом прихильники останнього і сам він заперечували, що було віддано прямий наказ убивати. Однак було б, мабуть, наївно думати, що Дорошенко неповинний у смерті лівобережного гетьмана, якого сам підбурював до повстання проти Москви і сам же скинув, прийшовши начебто допомагати.

Козацька рада, що відбулася, очевидно, відразу ж по тому, визнала Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом всієї України – обох берегів Дніпра. Історики одностайно називають цю подію прогресивною. Справді, як би погано Дорошенко не вчинив зі своїм лівобережним партнером-суперником, об’єднання України було кроком уперед. Для гетьмана ж це стало піком кар’єри. Інша річ, що дуже багато хто за межами України не був зацікавлений в її єдності, і реальним власником єдиної булави Дорошенко залишався зовсім недовго.

Довідавшись про події на Сербіному полі, Ромодановський поспішив відступити з території України. Є дані, що його попередив про майбутній наступ об’єднаної козацької армії сам Дорошенко. Якщо так, то можна сказати, що переговори кінця 1667 року не були марними. Варіант об’єднання України під своєю протекцією і владою Петра Дорошенка Москва, певно, ще не відкинула остаточно і вирішила осторонь поспостерігати за розвитком подій. Тим паче що потужне повстання Брюховецького явно налякало царський уряд.

Щоб підкорити собі всю Україну, гетьманові не обов’язково було вступати в бій. Багато міст і полків охоче перейшли на його бік. Характерна, приміром, зміна влади в Полтаві. Отримавши звістку про те, що сталося на Сербіному полі, місцеві жителі,