Читати книгу - "Подзвін з-під води"

Притихлі й усміхнені, вони мовчки вантажилися до автобуса, який завбачливо замовив їхній лікар. «Бусик» підвіз їх до самої клініки, і втомлені, але задоволені прогулянкою пацієнти довго дякували Олегу Петровичу за чудову нагоду побути цілий день на природі, відпочити та розважитися. Лікар виглядав дуже задоволеним і навіть дякував навзаєм своїм пацієнтам. Цього дня більшість з них навіть почали уперше за довгий час посміхатися і розмовляти з іншими людьми, і це було доброю ознакою того, що вони стали на шлях видужання…

– Привіт, друже! Сподіваюся, ти не забув, що у мене в неділю день народження? – почув у слухавці знайомий голос Антон. – Так-так, це твій старий товариш і колега, забутий тобою Юрко. Так от, одразу кажу, що відмови не приймаються. Тобто ти вже запрошений на свято і просто зобов'язаний на ньому бути! Де саме? Ти зараз упадеш від того, що я вигадав! Уяви собі, мій день народження припадає на останній день навігації на Дніпрі. Ще не вловив? Так от: я його планую відзначити на прогулянковому кораблику – якраз цього дня буде його останній рейс у цьому році! Як тобі ідея? Останнє плавання під горілочку, бутерброди і грибочки, по-моєму, круто! Компанія наша – я з Настею, Толік з Натахою, Борис з новою дівчиною – так-так, у нього знову нова – ну і ти, звичайно. До речі, можеш теж узяти когось із собою. Ну, наприклад, Валерію. Це навіть не пропозиція, а наказ! Ось так. Отже, зустрічаємося о десятій ранку на міському причалі. З собою мати теплий одяг на випадок дощу і гарний настрій! Пойняв? Ну тоді до зустрічі! – Антон вимкнув телефон і важко зітхнув. Не прийти на день народження кращого друга він не міг. А веселитися, як вони завжди робили це раніше, він ще не був готовий. Але запрошення отримано, отже…

Вони зустрілися на причалі. Валерія, вдягнена в довге легке пальто, стояла біля самої води і замислено дивилася вдалечінь. Антон обережно підійшов до неї, боячись налякати і потривожити її утихомирений настрій, і тихо привітався. Та все рівно від несподіванки вона злегка здригнулася і подивилася на Антона повними осінньої печалі і річкової блакитної глибини очима. А потім також несподівано злегка посміхнулася, схиливши на бік голову, і простягнула йому руку.

– Може, вже час нам перейти на «ти»? – раптом спитала вона, й Антон уперше за весь цей час піймав себе на думці, що йому подобаються її сумні блакитні очі, в яких відображалися й хлюпотіли холодні Дніпрові хвилі.

– А й справді, давно пора! Я й сам хотів запропонувати, але якось не наважувався. Отже, радий тебе бачити і дякую, що прийшла!

Валерія продовжувала посміхатися якось по-особливому, журливо і водночас ніжно, але розмова при цьому не клеїлася. Антон вкляк на місці, не в силах відвести від неї погляд, але його думки кружляли десь далеко звідси – там, де була зараз його кохана Оксана.

– А хто тут у нас уже є? Антоне, Валеріє, привіт! – раптом почули вони позаду себе зичний голос Юрка. Як завжди розхристаний і галасливий, Юрко був зараз схожий на справжнього морського вовка. На голові в нього була пов'язана чорна бандана з веселими черепушками, на шиї красувалася яскраво-червона хустка, з-під чорної куртки а-ля флотський бушлат визирала українська вишиванка. Позаду нього скромно посміхалася його дружина Настя, що була повною протилежністю свого надто експресивного чоловіка. Трохи віддалік виблискував лисиною Толік, щось суворо пояснюючи своїй дружині Наталі.

– Здається, всі в зборі? А! Когось-таки не вистачає. І я навіть знаю кого! Наш донжуан Боря, як завжди, запізнюється. Певно, не встиг причепуритися або забув ім'я своєї нової дівчини і тепер відшукує його у своїх численних дівочих записниках. – І Юрко голосно розсміявся, закинувши назад голову.

– Друже, я вітаю тебе з днем народження! Щастя тобі! І візьми ось це. – Антон простягнув другові великий пакет з подарунком. Юрко відразу запустив туди руку і з виглядом переможця витягнув звідти чорні шкіряні рукавички футбольного воротаря:

– Йоханибабай! Невже! Як я довго шукав такі рукавички – справжні, воротарські! Дякую, друже, уже вгодив так угодив! Уявляю, як я з'явлюся в спортзалі наступного тренування в цих рукавичках – хлопаки попадають від заздрощів! І, до речі, скоро ж стартує новий футбольний турнір серед журналістів. От і випробую їх там! Ще раз дякую! – Юрко обійняв друга і з усієї сили притиснув його до себе.

– А ось і від мене скромний подаруночок прийміть, будь ласка, – Валерія також простягнула Юркові невеличкий пакуночок, в якому виявилася гарненька чорнильна ручка. – Відомому журналісту потрібно підписувати свої матеріали добрим чорнилом, от я і подумала подарувати вам таку ручку, – знову посміхнулася Валерія.

– Боже! Дякую-дякую! Саме про таку ручку я мріяв! Ще раз спасибі! – І Юрко міцно обійняв Валерію, навіть відірвавши її від землі.

– Обережніше, Юро, а то ще звалитеся у воду. Тобі-то все рівно, такому бугаєві, а Валерія така тендітна і вдягнута легко, може застудитися, – розсміялася його дружина, забираючи у чоловіка подарунки, аби він нічого з ними не накоїв.

Між тим до них приєднався інший приятель – Борис. Високий стрункий красень з довгим кучерявим волоссям з першого погляду справляв враження на всіх без винятку. Якийсь зовсім не слов'янський тип обличчя, скоріше – якийсь іспанський, видавав у ньому горду і норовливу людину. Проте Борис насправді виявився привітним і приємним у спілкуванні. З-за його плеча сполохано виглядала маленька й зовсім непоказна дівчина, яка прийшла разом з ним. Ледь чутним голосом вона повідомила, що її звуть Анжела, і побажала імениннику міцного здоров'я.

Нарешті, зібравши всіх докупи, Юрко запросив товаришів на прогулянковий кораблик, який рушав на кілька годин униз по Дніпру. Це був останній день навігації на ріці перед довгою зимовою перервою, і цей охайний невеличкий кораблик відправлявся у своє останнє плавання цього року. Охочих прогулятися рікою цього вже доволі прохолодного осіннього дня виявилося небагато, тому в розпорядженні