Читати книгу - "Спартак"

— Про що ви тут розквакались, безмозкі жаби? Навіщо брудните своїм рабським язиком гідне поваги ім'я Катиліни? Що вам потрібно від мене, знехтувані хробаки?

Його грізний голос на мить начебто злякав дебоширів, але незабаром знову пролунав вигук:

— Хочемо, щоб ти забрався звідси!

— На Палатин! На Палатин! — почулися інші голоси.

— На Гемонські сходи, там твоє місце! — волав пронизливим голосом Емілій Варин.

— Ідіть сюди всі! Ну ж бо, хутчіш! Агов, ви, мерзенний набрід! — вигукнув Катиліна й розправив руки, немов приготувався до бійки.

Плебеї спершу сполошились.

— Клянуся богами Аверна! — крикнув трунар Арезій. — Мене ти не схопиш, як бідолашного Гратидіана! Геркулес ти, чи що?

І він ринув на Катиліну, але отримав такий потужний удар у груди, що захитався й впав на руки тих, що стояли за ним. Трунар Лувеній, що також кинувся на Катиліну, упав долілиць біля найближчої стіни, збитий ударами потужних кулаків, якими Катиліна зі швидкістю блискавки, то правою, то лівою рукою, гупав по його голомозому черепі.

Жінки, скупчившись з вереском і плачем, ховалися за стійкою Нутації. Здійнялася метушня: люди комашилися, відкидали лави, били посуд, стояв гуркіт, крики, сипалися прокльони і лайки. З іншої кімнати долинали голоси Требонія, Спартака й інших гладіаторів, що просили Катиліну відійти від дверей, аби дати їм можливість втрутитися в бійку і покласти їй край.

Тим часом Катиліна потужним стусаном у живіт звалив жебрака Велленія, що кинувся на нього з кинджалом.

Побачивши як впав Велленій, вороги Катиліни, що скупчилися біля дверей задньої кімнати, відступили, а Луцій Сергій, оголивши короткий меч, кинувся у велику кімнату й, наносячи удари по спинах п'яниць, уривчасто гарчав, наче дикий звір:

— Підла чернь, зухвалі нахаби! Завжди готові лизати ноги тому, хто вас топче, і ображати того, хто простягає вам руку!..

Слідом за Катиліною, тільки-но він звільнив вхід у велику кімнату, увірвалися один по одному Требоній, Спартак та їхні товариші.

Під натиском гладіаторів уся юрба, що відступала під градом ударів Катиліни, кинулася на вулицю. У таверні залишилися тільки Велленій і Лувеній, розпростерті на підлозі, і Гай Тауривій, що не брав участі в бійці. Схрестивши на грудях руки, він стояв у кутку біля вогнища як байдужий глядач.

— Мерзенне поріддя! — кричав, важко дихаючи, Катиліна. Він до самого виходу переслідував утікачів. Повернувшись до жінок, що не припиняли стогнати й плакати, він крикнув: — Та замовкніть вже! На тобі, — сказав він, кидаючи п'ять золотих на стіл, за яким сиділа Лутація, що оплакувала свої збитки: розбитий посуд і лави, страви й вина, не оплачені бешкетниками, що втекли. — На тобі, нестерпна балакухо! Катиліна платить за всіх цих шахраїв!

У цю хвилину Родопея, що дивилася на Катиліну і його друзів широкими від страху очима, раптом сполотніла і з зойком кинулася до Спартака.

— Я не помилилася! Ні, ні, не помилилася! Спартак!.. Адже це ти, мій Спартаку?

— Як!.. — закричав не своїм голосом гладіатор, з невимовним хвилюванням дивлячись на дівчину. — Ти? Чи можливо це? Ти? Мірцо!.. Мірцо!.. Сестро моя!..

Брат і сестра кинулися одне одному в обійми серед мертвої тиші. Але після першого пориву ніжності, поцілунків і сліз Спартак раптом вирвався з обіймів сестри, схопив її за руки, відсунув від себе й оглянув від голови до ніг:

— Адже ти… Ти… — шепотів він з гіркотою, відразливо відіпхнувши від себе дівчину. — Ти стала…

— Рабиня я!.. — розпачливо вигукнула вона. — Я рабиня… А мій пан — негідник!.. Він мучив мене, катував розпеченим залізом… Зрозумій же, Спартаку, зрозумій!..

— Бідна! Нещасна! — тремтячи від хвилювання мовив гладіатор. — Іди до мене, ходи сюди, сюди! — Він пригорнув до себе сестру і, цілуючи, міцно притискав до своїх грудей.

За мить, піднявши вгору очі, повні сліз і гніву, він підняв свої могутні кулаки і зі страшним обуренням вигукнув:

— То де ж Юпітерові блискавки?.. Хіба Юпітер — бог? Ні, ні, Юпітер — просто блазень! Юпітер — жалюгідний нікчема!

А Мірца, пригорнувшись до широких грудей брата, плакала гіркими слізьми.

По хвилі важкого мовчання Спартак раптом крикнув нелюдським голосом:

— Я проклинаю ганебну пам'ять про першу людину на землі, із сімені якої утворились два різних покоління: вільних і рабів!

Від подій, описаних у попередніх розділах, минуло два місяці. Напередодні січневих ід (12 січня) наступного 676 року на вулицях Рима вранці здійнявся сильний північний вітер, наганяючи сірі хмари. На мокру й брудну бруківку повільно падали дрібні пластівці снігу.

Громадяни, що прийшли на Форум у справах, збиралися там купками. Та лише деякі юрбилися на відкритому просторі — тисячі римлян тіснилися під портиками. Тут упереміж товпилися патриції й плебеї, оратори й діловий люд, городяни й торговці, які обговорювали свої справи. Юрба безупинно вешталася туди-сюди, було гамірно. У глибині головного портика, напроти вхідних дверей, але вдалині від них, висока довга балюстрада відокремлювала частину портика від базиліки й утворювала ніби окреме приміщення, де розглядалися судові позови. Сюди не долинав шум, і оратори могли виголошувати тут свої промови перед суддями. Над колонадою навколо всієї базиліки проходила галерея, звідки зручно було спостерігати за усім, що відбувалося внизу.

Серед люду, що розглядав з верхньої галереї юрбу внизу стояв Спартак, обпершись на мармурові поруччя й підпираючи голову руками, він байдуже споглядав усю цю метушню. На ньому була блакитна туніка й короткий паллій вишневого кольору, прихоплений на правому плечі срібною тонкої роботи застібкою у вигляді щитка.

Неподалік вели жваву бесіду троє громадян. Двоє з них вже