Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

актуальними залишаються такі раритети, як «шелиства», «кужіль», «пучка». Керуючись невідомими або просто невидимими для профанного ока аналітика законами сплітання й розплітання, пам’ять перетворюється в уяву, і тоді перед нами постають такі прегарні неологізми, як «ошаття»: «Застиг світ розкішний пухнастим ошаттям пелюсток…» Це тому так, що Оксана Максимчук створює українську мову, чуючи її з вуст усього: «Не мовчання речей — їхня мова мене божеволить». Цілком невипадково «вушко» — одна з найулюбленіших лексем та метафор поетеси: вушко сумніву, вушко пелюстки, вушко голки або вушко, в яке вона хукає отому безіменному юному середньому родові, що живе в мушлі («Ігри Арго»).

Однак це тільки перша, видима половина її книги («Бо світ продумано до половини», — пояснює Максимчук). Тому що тривале чування-прислухання і споглядання-зачинання-себе, так само як створення мови або видобування карколомно темних речей і образів, не повинні застувати нам іншої правди, притаманної поезії Оксани Максимчук, властиво, її щемкого ліризму. В той час, коли все прогресивне людство святкує активізм і гедонізм, славлячи день сьогоднішній як визволителя від жахів до- і дезінформаційного минулого, вона, не звертаючи спеціальної уваги не цифровані досягнення, констатує з тихим жалем:

Наша пам 'ять відходить повільно і сумно, мов літо, Мов у сутінках крильця тремтячі данаї.      («На папері м’якому малюю великі літери…»)

У цьому повільному, ніби намальованому, вірші ми зустрічаємося з описом відмінного, ніж загальноприйняте, письма: це письмо-як-малювання. Насолода болем від усемовлення речей, від симфоній, що шумлять у словах «шелиства» або «ошаття», змінюється розкошуванням у дедалі промовистішому мовчанні, властивому писаним словам і загубленості. Тільки завдяки цій таємничій, до-мовленнєвій тиші «текст мій стає прозорим»; тільки тоді з’являються витримані в неокласичній (неомодерній?), мало не романсовій манері твори «Я завжди знала краще, аніж ти…» або «Я в крихітну люлю вкладаюся на ніч спочити…». І це також одна із загадок поетики Максимчук: коли спонтанний, даний голос перенароджується на вироблений писаний логос, коли тиша — дужчає. Незважаючи на всю свою ерудованість, Максимчук анітрохи не виглядає на «книжну» поетесу, хоча окремі, забарвлені чужими інтонаціями твори (як-от схожа на целанівську «Фугу смерті» «Апорія жадання» або навряд чи незумисна лесеукраїнська назва «У пущі») і спонукають до подібних висновків. Інша річ, що її письмо засноване на глибокій інтроспекції, а коли вдивляєшся в таку річ-саму-по-собі як «я», там завжди можна надибати мільйони сторонніх відображень, котрі, поміж тим, не порушують цноти твоєї нікомуненалежності. Знання про це зафіксоване в старовинному (і, знову ж таки, рількеанському) триєдиному символі діви, дзеркала та єдинорога:

Марно, мудра красуне, готуєш постелю весільну. У люстерку запиленім звір. Він навчає мовчати.      («Горностаєва повість твоя…»)

Поза тим, у «Вечірніх ловах» є цілий ряд віршів, де відверто розповідається про раннє пізнавання болю буття в дитячій загубленості, про дедалі проблематичніші повертання до пройдешнього («Місто наше не вкрилося пліснявою, а дивно…»), а поруч із цим — про мало не перверсійний в очах наших одноразових сучасників зв’язок з минулим століттям — чомусь недопережитим, недовимовленим, недолюбленим:

Те двадцяте століття — моя найприкріша згуба. Замок на коліщатках. Букетик конвалій торішніх.      («Вириваю тонесеньку смужку…»)

Читаючи поезії Оксани Максимчук, ми не можемо не зауважити, як дивно міниться її образ — і самозображення. Бо спочатку перед нами дедалі виразніше постає стримана мудра красуня, якій найбільше відповідає платонівський архетип Діотими, сувора і прохолодна жриця Традиції, в обрисах і жестах котрої вгадуються всі століття, перейдені культурою, весь досвід буття людиною sacrum загалом — і розумною жінкою зокрема. А потім випурхує іпостась абсолютно несподівана — цибате розпаленіле дівчисько, яке щосили розгойдується на гойдалці або, охоплене просто таки гайдеґґерівським жахом, звертається за допомогою до Раїси Максимівни Горбачової, куштує мамині помади і терпляче приручає напрочуд вредне «воно», що мешкає в мушлі. Ці дві іпостасі взаємно доповнюють одна одну, взаємно себе спростовують, вони одна одну люблять — і болять собі навзаєм, як саме буття. Придивляючись уважніше, можна помітити, що вони, власне, граються в ту споконвічну гру, коли юність женеться за зрілістю, а зрілість не мислить себе без гонитви за юністю, і так вони кружляють перед нашими очима, палять весільні вбрання, розповідають дивовижно гарні речі, тобто вірші, танцюють — не помічаючи, що вже й вечір настає надворі, що повертаються втомлені пастухи, що перша зоря сяє у сапфіровому небі; їхні лови у світі, тонкому, мов пелюстка, тривають, і, бачиться, триватимуть вічно.

II

Ми знаємо, що є ринок — і є люди не від ринку цього. Ми стали досвідченими читачами, яких не варто плутати зі «споживачами» або там «користувачами» літератури. Як і колись (колись у минулому? колись у майбутньому?), стосунки з книгою перестають бути стосунками з товаром, поступаючись місцем новому, а отже, біля джерел — споконвічному — розумінню, може, любовному ставленню до тексту. «Ксенії» і «Лови», дві поетичні збірки Оксани Максимчук, зразки стриманого самим собою письма, повертають нас до часу творчості, одвіку відстороненого від зв’язків з громадськістю, від мас і від медій. Западає особлива тиша, притаманна феноменологічному баченню вродливих актів свідомості, красивих ерґонів, добре темперованих енерґей. Назад, до самих речей, вперед, до самих віршів.

Ось і прийшла. Живиця жовта рідким пахучим бурштином мені прикрасила рамена й коси /…/ Я забуду згодом