read-books.club » Інше » Сполохи [Літературна критика та есеїстика] 📚 - Українською

Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

231
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]" автора Костянтин Вільович Москалець. Жанр книги: Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:
речі також.

Як виявилося, це одна з найхарактерніших ознак поетичного письма Максимчук загалом: залишаючись наскрізь модерним, воно випромінює світло Традиції, однак не в банальному розумінні передання звичних, завчених сюжетів та штивних ритуальних поз; письмо цієї поетеси завжди нерозривно пов’язане з першочасом, емануючи з першоджерел поетичного мовлення (яке там, у глибинах, одночасно виявляється мовленням сакральним). Читаючи вірші Оксани Максимчук, ми сповна опиняємось у безповоротному полоні живого міфу.

А втім, «Лови», нова збірка поетеси, є переконливим свідченням присутності у її Внутрішній Елладі численних різновидів чужинського письма — від Набокова з його метеликами до Рільке з його речами («Нарікання»). Органічна єдність текстури книги тримається на особливій інтонації, на голосі, що легко долає як культурні розбіжності між століттями, так і розриви в часі, усуваючи сам відлік часу та виводячи на кін цілу процесію вгадуваних і напів-типів, характерів, жанрів мовлення, сповнених запаморочливо глибокими цитатами-відлуннями:


Осліпнути не дозволить статут, встановлений спільним предком.      («У зіпсованому калейдоскопі…»)

Енігматичний спосіб нагадує про висловлювання Піфії з дельфійського оракула, про ворожбитську «Книгу Перемін» старожитніх китайців, а проте, за ніби-цитатами нема жодних першотекстів, їхня ілюзійна луна відбивається від неіснуючих стін, позаяк найчастіше Максимчук цитує не зміст, а форми. «Отак могла би сказати дельфійська пророчиця», — міркуємо ми собі, зустрічаючи у «Ловах» невловимо знайоме, бачене чи то в снах, а чи в містичних візіях — описи майбутнього, обриси належного, позаяк поезія в усі часи описує те, що могло би бути, включно з міфами та релігіями (мабуть, невипадково в одному з віршів прихована євангельська цитата названа — по-гельдерлінівському — цитатою з пісні: «Мовиться у пісні: до царства перші увійдуть останніми» («Прощаєте, веселі, рідний острів…»)).

Іншим разом Оксана Максимчук у двох рядках цитує міф, який існував насправді:


відмовляюсь від часу, роздертого дикими, п 'яними од безсмертя богами на жалю не гідні шматочки.      («Горностаєва повість твоя…»)

Іронічна гра з традицією в її письмі майже відсутня, натомість маємо достатньо серйозної, сказати б, священної, гри в бісер, завдяки якій тільки й може існувати Традиція в постмодерну добу масових культур. Позаяк іронією і цитатою не вичерпуються інтенції літературного твору, вже не кажучи про можливості міфу, який не конче мусить бути замаскованою ідеологією — як твердять ідеологи постмодернізму. Письмо Максимчук надзвичайно цнотливе, її поетичне слово засадничо вільне від вульгарних, бурлескних, балаганних і яких там іще конотацій, заснованих зазвичай на елементарній відсутності смаку і такту. Сон Ясона або Аріадни правиться як декламація свідомої себе літургії, де важливу для творення смислу роль виконують такі улюблені внутрішні рими й асонанси, де ритм звучить в одно як у хвилями внутрішніх морів (чи там озер — у вірші «наркісе»), так і з хорами античних трагедій. Дуже цікаво, дуже незвично спостерігати за відродженням роздертого на кліпи містерійного часу офір і священомовлення, за зростанням фраґментів у струнку цілість твору — або ж у єдність бачення. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це зростання і зцілення буття відбувається в почетвертованій незгірш за Кроноса українській мові XXI століття. Тож час зростається тут — чи дім буття відбудовується дбайливими вустами? Індивідуація триває — чи священнодійство?

Достатньо перечитати такого міфотворчого вірша, як уже згадуваний «наркісе», щоб ці питання не залишали нас протягом усього перебування у «Ловах». Починаючи з суто сковородинівської форми звертання, закінчуючи складною трансформацією-перенародженням відомого міфу про Нарциса в якісно інакший сюжет новітньої міфології, яка, немовби апелюючи до міфу (в тім числі й сковородинівського) про самодостатність, одночасно спростовує його візією десублімації: вагітний Нарцис, народження озера з духу самоспоглядання, народження трагедії з духу… далі ми пам’ятаємо. Кращим поезіям Максимчук притаманна граційна незграбність вислову, що межує з відвертим і карколомним абсурдом — або з ледь завуальованим сюрреалізмом, коли в принципі прийнятний і зрозумілий для сформованої рецепції образ, повідомлений, тим більше, з такою довірливою інтонацією: «Знаєш, у серце ввійшов мені кінь» — вибухає насамкінець дивовижним і бароковим: «Страхом вагітний, заломлює впійманий кінь мій руки тонкі»! Мало того, що в коня — руки, то вони ще й тонкі, то він їх іще й заломлює?! Де орди пародистів, де ласі до крові юних поетів упирячі зуби всіх цих харківських та івано-франківських зоїлів?

Особисто мене цей образ заворожив до глибини душі. Адже такої свідомої себе сміливості ми не зустрічали, либонь, від середини шістдесятих минулого століття, коли так буйно цвіли діти-квіти, в наркотичному натхненні створюючи безсмертні тексти для своїх рок-груп на Заході і для своїх поетичних братств — в Україні. Бо мені цей вагітний Нарцис і кінь із заломленими руками нагадали одразу кількох — і Джима Морісона, і раннього Василя Голобородька, і юного Ігоря Калинця; але весь чар полягає в тому, що так невимушено приголомшливо зуміла сказати поетеса, відгороджена від них парою поколінь, неозорою ерудицією, кількома чужинськими мовами і перетвореним на ностальгійний мед об’єктивізуючого знання естетичним досвідом усього XX століття. Одна річ — створювати шедевральні образи в період всесвітнього розквіту, коли сам дух часу нашіптує їх тобі в кав’ярнях та електричках або демонструє в ЛСД-сеансах, і зовсім інша — видобувати свіжі, мало не афористичні мікроміфи й макрометафори в сутінках слова, в період диктатури зображення, в епоху гламурного кітчу. Читаючи в Оксани Максимчук, що світ тонкий, мов пелюстка, а смерть ллється навшпиньках, ми маємо справу не тільки з надзвичайно витонченим сприйманням реальності, але й з особливою філософією поетичного образу, покликаною, як сказано в одному з її віршів, «окреслювати інші невідомі нам досі фігури». Важлива роль у цій старанно практикованій філософії належить звукові й звукописові; Максимчук огортає звуком цілі регіони буття, пеленає їх, заколисує, одне слово, пестить і доглядає («чайки кричать» та багато інших). Рідко зустрінеш настільки заслуханого поета, для надчутливої пам’яті якого більш ніж

1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"