Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Тобі не соромно сидіти, коли жінки працюють? — гримнув на нього Станіслав.

— Ми тут працюємо задарма! — Еда сердито оглянув подвір’я: нова хвиля рудих драглів за кілька хвилин знищила наслідки роботи тридцяти чоловік. — Тут граблями нічого не зробиш.

— Придумай щось краще.

— Хотілося б.

З-за нещільної запони сірих хмар час від часу блимало слабке зимове сонце, його проміння падало на буру поверхню гелю й починало пропалювати її. Але мазут тут же засмоктував уражені поверхні.

Еда Роган зітхнув, побачивши, як Міхал настирно впадає навколо Тіни Трикової. Перехідний вік у мого сина дещо затягається, — майнуло йому. Чи пізнав він хоч раз жінку? Навряд. Зі мною він не хоче про це говорити. Шкода. Я б розтлумачив йому, що заміжня жінка — найкращий об’єкт для сором’язливого новачка. Але в жодному разі не Тіна… Хоча Тібора це зовсім не обходить. Міхал демонстративно відвертається щоразу, тільки-но я гляну на нього. Але я мушу опікуватися тобою, синку. Не дай боже, з тобою щось станеться, Павла ніколи мені цього не пробачить.

Еда Роган підвівся й знову почав порпатись граблями в бруді, відвернувшись од сина. Він час від часу позирав на хлопця в кишенькове, сховане у долоні люстерко. Коли незабаром знову виглянуло сонце і вдарило в очі, Еда забув про сина. Мов зачарований, він ворушив люстерком, спрямовуючи впійманий промінчик на мазутову бороду на стіні. Лискуча поверхня бурого гелю почала зморщуватися, ляскати під яскравим світлом, і мазут швиденько перекочував у безпечніше місце. «Більше світла!» — сказав колись Гете. Максимум світла — кажу я! Еда відкинув граблі і подався геть.

Доктор Роган більше не повернувся до дворової бригади. Поділившись своєю ідеєю в штабі, він одразу став його членом. Еді Роганові доручили реалізувати власний проект. Задзеленчали телефони, і з усіх складів ПЧХП негайно було зібрано ввесь станіоль, целофан і фольгу, що досі використовувалась у торгівлі для загортання печива, шоколаду, сухого лимонаду, плавленого сиру, жувальної гумки і супів-концентратів. Сім спеціально виділених бригад — понад двісті чоловік — почали обклеювати стіни будинків блискучими смугами.

Наступного дня з самого ранку запрацювали ПМ-рефлектори, і вся вулиця спалахнула багатократним відображенням зі стін. Опинившись у своєрідному тунелі заграви, «переляканий» мазут сіпався, розтріпувався, дірявився й звивався на бруківці у безпомічній агонії.

ТРИДЦЯТЬ ВІСІМ ВУЛИЦЬ очищено тільки в обласному центрі Усті, а ще сотнівулиць — по інших північночеських містах. Автора нового методу д-ра Е. Рогана призначено членом міського і обласного кризових штабів, спеціальним радником Центрального штабу в Празі. Він одержав вітального листа від міністра охорони навколишнього середовища.

Однак Роганові рефлективні смуги швидко втратили дієвість. Очевидно, відчуваючи смертельну небезпеку, мазут зібрався на силах для масованого контрудару. На сотнях кілометрів його бурих рівнин розпустилися мільярди дрібних рудих квіток. Їхні пелюстки, наче пух кульбаб, що розноситься вітром, знову обгорнули міста агресивними хмарами, мільярди рудих пластівців мазуту, наштовхуючись на срібні станіолеві смуги чи на скло ПМ-прожекторів, одразу ж гинули, перетворюючись на жовтавий порох… Прожектори, звичайно, не могли ввесь час світити, отже, гасли й страшні для мазуту блискучі смуги.

Замість граблів люди взялися за щітки й мітли; постававши на драбини, вони змітали станіолеві смуги з фасадів. Кленучи все на світі, механіки протирали скло прожекторів чим завгодно, навіть рукавами. Вулицями гуляв жовтавий порох, але з околиць летіли нові й нові хмари свіжих рудих пелюсток. Вони кидалися на вірну смерть з відвагою японських камікадзе, щоб урятувати своє головне тіло, яке відроджувалося в згаслих вулицях, набирало сили.

— Дідько б його забрав! — ошаліла від люті Ріта Недомова, коли на неї з дашка автобусної зупинки звалився кавалок бурих драглів, геть заливши її новий, винного кольору замшевий кожушок.

— Воно хоче спокою, — втомлено пояснила Тіна Трнкова.

У другій половині дня подруги зустрілися на головній площі, «аби щось зметикувати», як пропонувала Ріта. Але «метикувати» було нічого. Фасади обклеєних смугами станіолю будинків були тепер покриті світло-рудим порохом. Повсюди блимали засліпленими вікнами й вітринами магазини, ресторани, кав’ярня «Світ», готель «Богемія», — скрізь було зачинено.

— Рудо! Ти моє сонечко, — звернулася Ріта до знайомого продавця пива Руди Штосла з великого ресторану «Біля гавані».

Вона схопила за руку цього грубуватого чоловіка і з виляском поцілувала в неголене обличчя.

— Лечу до тебе, хочу розважитись!

— Але це доведеться робити в заводській кухні, любко, — Руда Штосл із посмішкою глянув на її пишний бюст. — Бо до шкільної їдальні тебе, напевно, не пустять.

— Ти нікчема, але все одно я тебе люблю. Де ж ти тепер розливаєш?

— На сталеливарному заводі, але не пиво, а мастило для ПМ-гвинтів.

— А наш улюблений ресторан «Біля гавані»?..

— Там тепер годують пенсіонерів по талонах.

— Це кінець! — промовила Ріта стишеним голосом. — Рудочко, я не маю сигарет…

— Їх тепер ніхто не має.

— Але я тобі віддячу… — зашепотіла ставна засмагла жінка. — За одну пачку американських…

— Я пішла до магазину, — сказала Тіна й стала в чергу перед універсамом.

Після закриття всіх ресторанів, пивниць, барів і кав’ярень (так само, як і кінотеатрів, театрів, готелів і спортивних закладів) все громадське харчування перейшло до мережі заводських та шкільних їдалень, але й у магазинах зберігся майже звичайний асортимент продуктів, за винятком молока та овочів (продаж тютюнових виробів, звичайно ж, було припинено).

Тіна купила хліба, дієтичних яєць, дві банки консервів. Їй не подобалося готувати на загальній кухні. Вона повернулась до подруги, яка стояла на зупинці вже без Руди.