Читати книгу - "Остання орбіта"

— Ви це стверджуєте, навіть не дочекавшись результату аналізів? — показав Вітя на автоматичні лабораторії.

— Так. Але що б вони не показували, слід готуватися до наступних відвідин. Полетимо ми з Вітею.

На шкалі пульта автоматичної лабораторії заблимав зелений вогник. Дослідження було закінчене. Бурмаков зібрав таблиці і діаграми, що виповзали з-під пера осцилографів, і розклав їх на столі.

— Подивимося і зробимо висновки!

Комусь іншому ці графіки і діаграми з різноколірними прямими і ламаними лініями не сказали б нічого. Бурмаков же читав їх, як звичайну книгу. Через декілька хвилин він відсунув стрічки з результатами досліджень на край столу.

— Ну? — в один голос запитали Павло і Вітя.

— Втішного мало, — сказав Бурмаков і замовк.

— Степане Васильовичу! Не тягніть!

Бурмаков нахмурив брови:

— Атмосфера складається з тих самих компонентів, що й земна. І, уявіть собі, щільніша, ніж ми очікували. Особливості марсіанської атмосфери такі, що вона поглинає сині промені, тоді як земна їх відбиває, тому ми і помилялися у визначенні її щільності.

— Це ж здорово! — зрадів Павло.

— Не дуже, — Бурмаков з сумнівом похитав головою. — Концентрація — приблизно як на п’ятикілометровій висоті над Землею. Кисень і азот в тих пропорціях, що і на Землі, вуглекислого газу — більше вдвічі. Наразі ми не помітили, є мікроби чи ні. Проте, можливо, є і мікроби, і віруси, які важко розглянути іноді і в потужніші мікроскопи, аніж наш. Пісок дещо відрізняється від земного. Швидше за все, він лесового походження. В ньому багато заліза.

— Чому заліза? — запитав Вітя.

Бурмаков пояснив:

— Мабуть, мільйони років тому залізо знаходилося глибоко. Але час робив свою справу. Різкі переходи від тепла до холоду, ураганні вітри оголили поклади, і залізо опинилося на поверхні. — І додав: — Це моя думка. Подальші, ретельніші дослідження допоможуть знайти і точнішу відповідь.

— А яка температура на поверхні? — не вгавав Вітя.

— Температура піску — біля плюс 16 градусів за Цельсієм, повітря на метровій висоті — плюс 10. Так показують прилади. Можу доповнити розповідь, так би мовити, власними враженнями! — Бурмаков повеселів: — Земні рекорди Віті тут майже нічого не означають. Ходити, бігати незвичайно легко, навіть на піску. А якби ще гравійну доріжку, у-у-у, показав би я тоді клас! Шкода тільки, костюм зняти не можна. А так хочеться цей пісочок руками помацати, пересипати пальцями…

Тим часом були проявлені фотоплівки, кінострічки. Довго розглядали космонавти незнайомі пейзажі, прагнучи знайти в них схожість із земними і в той же час добре розуміючи, що тут усе своєрідне, все інше. А на столі, немов ілюстрація до знімків, поблискував під скляним ковпаком жовто-червоний марсіанський пісок.

Другу вилазку вирішили зробити ґрунтовнішою. Було намічено досягти озера Сонця, в районі якого вони помітили воду і рослинність, і пробути на Марсі понад добу, щоб дізнатися, які зміни відбуваються там за цей час. У ракету завантажили маленький всюдихід і одномісний літак спеціальної конструкції. Зазвичай він поміщався у валізі. А коли потрібно було летіти, його крила наповнювалися повітрям. Легкий, стійкий, цей літак у високогірних умовах розвивав швидкість до двохсот кілометрів за годину.

Павло спостерігав за зборами. Йому хотілося вирушити разом зі всіма. Але не можна: одна людина повинна завжди залишатися в кораблі. І цим одним міг бути або він, або Бурмаков.

— Хоч розповідайте, що бачите, — просив він, коли Бурмаков і Вітя, вдягнувши космічні костюми, виходили до ракети.

Незабаром ракета була вже над заданим пунктом. Екватор перетнули на мінімальній швидкості — шістсот кілометрів за годину, на висоті восьмисот метрів. Летіти на меншій висоті при такій швидкості над незнайомим марсіанським рельєфом було ризиковано. Під ракетою плив одноманітний пейзаж — жовто-червона пустеля.

— Чи пустеля? — з сумнівом запитав Бурмаков після того, як вони пролетіли вже близько двох тисяч кілометрів.

— Опустимося і на літаку розвідаємо місцевість, — запропонував Вітя.

— Тільки обережно, — затріщав репродуктор.

Це Павло включився в розмову.

— Гаразд, гаразд, — відповів Бурмаков Павлові, не звернувши, проте, уваги на те, що радіоперешкоди в порівнянні з попереднім разом посилилися.

Ракета пішла на посадку. Бурмаков правив майстерно. Вітя відчув тільки слабкий поштовх, а альтиметр, призначений для визначення марсіанської висоти, показував вже нуль. Перш ніж вибратися з ракети, визначили координати, знову узяли проби повітря. Аналізи не показували нічого нового. Навколо стояла мертва тиша.

Зібрати літак було справою декількох хвилин.

— Вітю, залишайся біля ракети, — наказав Бурмаков. — Будь уважний. Як тільки помітиш небезпеку, ховайся. Спостереження веди з ракети. Я повернуся через дві години. Ось напрям мого маршруту. — Бурмаков накреслив на піску пряму лінію.

— А я за цей час всюдихід підготую, — відповів Вітя.

Літак узяв курс на північ. Надівши поверх окулярів гермошолома бінокль, Бурмаков добре бачив, що робиться внизу. Якийсь час пейзаж не змінювався. Потім раптом попереду пісок неначе потемнів. Бурмаков повністю витиснув педаль акселератора, шкодуючи в цю мить, що він на тихохідному літаку, а не на ракеті. А темна смужка все росла, збільшувалася, поки не перетворилася на безмежне поле. Літак пірнув униз, торкнувся колесами поверхні, зупинився. Бурмаков вистрибнув, кинув у відкриту кабіну бінокль і побіг. Під товстими підошвами черевиків було щось м’яке і слизьке, схоже чи то на плісняву, чи то на дрібний мох.

— Вітю! Вітю! — радісно закричав Бурмаков. — Передай на корабель: