Читати книгу - "Остання орбіта"

над обрієм, повним попелясто-сріблястим кругом виділявся на небі Фобос. Бурмаков поглянув на прилади: сорок тисяч кілометрів. Дав іще завдання приладам, і вони повідомили, що ракета може зустрітися з Фобосом менш ніж за годину. Промайнула думка: досить захотіти, і через якихось шістдесят хвилин одна з найбільш хвилюючих для людей загадок Марса буде розгадана. Навіть заради одного цього варто було летіти сюди. Спокуса змінити курс була такою великою, що Бурмаков навіть заховав руки за спину, щоб мимоволі не вхопитися за штурвал і не спрямувати ракету до супутника. «Дійде і до тебе черга», — прошепотів Бурмаков, проводжаючи очима Фобос, що віддалявся.

— Степане Васильовичу, Степане Васильовичу, що з вами, що з вами?..

Бурмаков не відразу зметикував, чому його викликає стурбований Павло. Давно б пора дати звістку про себе, а він розмріявся, як юнак. Друзі, певно, почули його «розмову» з Фобосом.

— Даруйте, — відповів він, — замислився. Ось погляньте на причину. — На телевізійному екрані корабля з’явилася та сама картина, яку бачив він сам. — Зліва — Фобос. Ось він мало мене й не спокусив.

— Розуміємо, — здогадався Павло. — Фобос майже поряд. — І, не витримавши, сказав: — А раптом він порожнистий?

Очі Бурмакова блиснули з-під окулярів гермошолома, і в динаміку прохрипіло спантеличене: «Гм-м».

Проте жартувати часу не було. Ракета мчала з надзвуковою швидкістю, і на екрані все більш виразно вимальовувалася пустеля, що наближалася. Ні височини, ані низини, ані річки. Тільки пісок. Першу висадку було вирішено зробити саме сюди, де не передбачалося зустріти більш-менш розвинене життя. На зустріч з ним люди хотіли прийти вже озброєними певними знаннями про Марс.

Невдовзі екран стало затягувати туманом.

— Висота тисяча кілометрів, — повідомив Бурмаков по радіо.

Ще через півтори години польоту Бурмаков передав:

— Йду на посадку.

У репродукторі відразу почулися схвильовані вигуки Павла і Віті. Вони вимагали повідомлень, вражень. Бурмаков відповідав коротко: «Потім, потім» — і все уважніже вдивлявся вниз, ледве встигаючи наводити об’єктиви автоматичних кіноапаратів.

З вісімдесятиметрової висоти поверхня Марса виглядала голою і твердою, ніби спеціально зроблений посадочний майданчик. Бурмаков плавно посадив ракету. Легкий поштовх, і вона зупинилася.

Перша людина зробила посадку на Марс! Майже неймовірна, чудова подія, яка, безумовно, вже вразила людство, не викликала у Бурмакова майже ніяких емоцій. Він відчував себе дослідником. А голова дослідника повинна бути ясною, нерви спокійними.

Ракета стала вертикально, оточена молочним туманом, а сам Бурмаков лежав на спині. Увімкнувши механізми, які повертали ракету в горизонтальне положення, він задав роботу приладам. Вони показали, що туман знаходиться тільки навколо ракети і поступово розпливається на всі боки, з деяким відхиленням на північ.

— Дивно… — задумався Бурмаков.

Його почули на кораблі.

— Що трапилося? — запитав Павло.

— Сів у туман. Здається, хвилину тому було чисто, ні хмарки на десятки кілометрів навколо. Звідки він узявся?

— Від ракети, Степане Васильовичу, від ракети! — радісно закричав Павло. — В розрідженій атмосфері завжди так буває. Пригадайте, як ми із Землі спостерігаємо інверсійні сліди висотного польоту реактивного літака.

— Тьху ти, сушу голову, — розсміявся Бурмаков. — Здалося, що марсіани на мене туман напустили. Ну, готуюся до виходу.

— Будьте обережні, — попросив Павло.

Поки Бурмаков збирався, навколо ракети посвітлішало. Але проби марсіанського повітря брати поки що було не можна: у нім знаходилися залишки газів реактивного двигуна. Сидіти склавши руки, чекати? На це не вистачало терпіння. Перевіривши герметичність костюма, Бурмаков відкинув люк і вибрався назовні. Ґрунт під ногами був, мов земний. А ось в тілі відчувалася незвична легкість. Та воно так і повинно бути — тут все у два з половиною рази легше, ніж на Землі. Бурмаков зробив декілька кроків. Ноги почали провалюватися в дрібний пісок, залишаючи на нім відбитки слідів. Колупнувши носаком черевика, Бурмаков відчув під ногами твердий, схожий на камінь ґрунт. Верхній, сипкий шар піску був завтовшки не більше двадцяти п’яти — тридцяти сантиметрів.

Прилади показували, що з півдня дме слабкий вітер. Бурмаков пішов в південному напрямі, щоб подалі від ракети узяти пробу чистого повітря.

Туман остаточно розсіявся. Стояв марсіанський полудень. На дивовижному, синьо-фіолетовому небі — маленьке, незвичного вигляду тьмяне сонце — якась неправильна куля з короткими і товстими жовтими променями. Його тепло погано відчувалося навіть тут, в екваторіальній зоні. А навколо, скільки сягав погляд, тягнулася мовчазна, плоска, цегляного кольору мертва пустеля.

Бурмакову стало сумно. Хіба про таке він мріяв? Засмучений, він забув, що спеціально вибрав зону великих пустель, що вже одне те, що він знаходиться тут, — факт, що граничить з межею людської фантазії. І навіть якщо він не знайде тут більше нічого, то цього, досягнутого і побаченого, цілком досить, щоб пізнати величезну частину природи чужої планети.

Але слід було щось робити. Бурмаков зібрав зразки піску, в декількох місцях відламав шматки кам’яних порід, наповнив повітрям колби і пішов до ракети. Підійшовши до люка, він обернувся. Ті ж нескінченні піски…

З досадою закрив за собою люк.

Незабаром ракета стрімко злетіла вгору.

4

— Гадаю, зневірюватись рано, — заговорив Павло, вислухавши Бурмакова, коли той повернувся на корабель. — Ми самі бачили, що на Марсі є не тільки мертві піски. Шукатимемо.

Бурмаков посміхнувся:

— Ви умовляєте мене, наче я відмовляюся. Я знаю: нас чекають