Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— У мене таке ж припущення щодо вашої особи. Однак я не відмовився від пропозиції…

Запанувало мовчання. «Опель-капітан» завернув у вузьку, затемнену вулицю і невдовзі зупинився на майдані, де вже стояло кілька порожніх авто. Через освітлені вікна невеликого двоповерхового будинку лилась мелодія повільного вальсу.

— Там, у «Карлтоні», ви нарікали на свій годинник, — згадав чоловік у шкіряному пальті й вимкнув мотор. — Тоді я не встиг його роздивитись, але враження таке, наче уже десь бачив вашу родинну реліквію.

— Це неможливо, — заперечив Григор’єв.

— Будьте люб’язні, покажіть мені.

Той охоче виконав прохання. Власник авто увімкнув світло.

— А й справді, хто передав вам цю чудову музейну рідкість?

— Якщо відверто, годинника я одержав від Матвія Васильовича.

— А він?

— Йому подарував його брат.

— Петро чи Павло?

— Молодший, Петро! — майже викрикнув відзив на пароль комісар Григор’єв.

Тепер сумніву не було: перед ним на передньому сидінні «опеля» сидів радянський розвідник «Сокіл». Той теж підхопився, міцно потиснув руку комісарові загону і, вимкнувши світло, перебрався ближче до нього.

— Дочекався! Нарешті, дочекався! — гаряче шепотів і заходився обіймати свого колегу.

— Молодець матрос Криворученко! Не підвів, — не вгавав «Сокіл». — А як там моя мати?..

Одне за одним сипались запитання, і Григор’єв ледве встигав відповідати.

Перша зустріч кінчалася, хоч часу до ранку було ще багато. Цього вимагали правила конспірації.

На зворотному шляху Григор’єв сказав:

— Центр запропонував підтримувати контакт з вами через зв’язкову Зіну, котра, як нас повідомили, уже виїхала з Польщі до Словаччини. Тут вона працюватиме торговим агентом краківської фірми «Жіночого одягу».

— Гаразд, — кивнув «Сокіл». — У Зіни буде рація?

— Так, буде. Але користуватись нею дозволяється лише у крайньому разі. Ваші повідомлення Центрові передаватимуться іншою рацією з місця перебування спецзагону.

Розвідники домовились про зв’язок, а також місце запасних тайників.

Не зчулись, як у вітрове скло та по кабіні «опель-капітана» затарабанили краплі дощу. Доки під’їхали до річкового вокзалу, почалась злива.

— Хай вам щастить, товаришу! — кинув на прощання «Сокіл», вдивляючись у темряву ночі, де щойно зник комісар Григор’єв.

Як завжди, того вечора на естраді маленького затишного ресторана в Банській Бистриці грав оркестр. З тацями в руках заклопотано снували офіціанти.

За столиком у кутку сидів підполковник словацької армії з красивим бородатим обличчям. VТут його знали як завсідника. Щедро роздавав офіціантам чайові, і ті завжди намагалися догодити йому.

З облюбованого місця підполковникові було добре видно увесь зал, кожного, хто входив до ресторану чи виходив з нього.

Як тільки він сів, підбіг офіціант в блакитному під-’ жаку з срібними погончиками.

— Принесіть токаю, — зажадав офіцер.

За кілька хвилин на сніжнобілій скатертині уже стояла затуманена росою пляшка вина й легка закуска. Підполковник повільно смакував янтарний токай. Тим часом не зводив погляду з дверей.

Невдовзі увійшла молода, вродлива жінка в супроводі літнього чоловіка з сивиною на скронях. То був відповідальний працівник банськобистрицького магістрату. Вони сіли неподалік і замовили вечерю.

Офіцер покликав офіціанта.

— За мій рахунок замовте оркестру «Казки Віденського лісу» й одразу ж «Аргентинське танго».

— Слухаю, вклонився офіціант.

Через кілька хвилин зал сповнили ніжні звуки вальсу Штрауса. То був умовний сигнал для зустрічі радянських розвідників Григор’ева і Зіни, яка нещодавно прибула в Банську Бистрицю, Жінка поволі підвела голову, її очі когось шукали серед присутніх.

Підполковник уважно стежив за жінкою. Він вийшов з-за столика лише тоді, коли скрипка повела мелодію танго. Наблизився до чарівної незнайомки і запросив її до танцю.

Зустріч була діловою. Обмінявшись паролями, розвідники домовились, як Зіна здійснюватиме зв’язок з «Соколом» у Братіславі, з одного боку, і з Григор’євим та Морським — з другого. В разі відсутності комісара, контакт із зв’язковою мав підтримувати командир.

Оркестр замовк. Офіцер провів жінку до столика, подякував. На замовлення групи угорських офіцерів у залі загримів веселий «Чардаш». Григор’єв розрахувався з офіціантом і, не допивши токаю, вийшов.

Уже в гардеробі він знову побачив Зіну. Пальто по-давав їй той же чоловік, з яким вона прийшла до ресторану. Вираз її обличчя, великі карі очі не раз спливатимуть в пам’яті комісара.

…Минали дні, тривожні, неспокійні, Григор’єв не лише виконував завдання розвідцентру, а й брав участь у підготовці бойових операцій, диверсій. Здобуті відомості у вигляді радіохвиль летіли через гори й долини, через вогненну лінію фронту туди, де їх приймали і розшифровували…

Група Морського зростала, боролась, діяла.

Ранкові сутінки танули в промінні молодого сонця. Дозорець, який оберігав короткий відпочинок групи розвідників, що поверталася в розташування загону Морського, раптом побачив на схилі гори чоловіка. Сторожко озираючись, він щось ховав у дупло розлогого клена.

Дозорець розбудив командира групи О.І.Новикова. Невдовзі той уже читав вибрані з дупла папери. На одному з аркушів засвідчувалось, що якийсь Чорновус Іван Михайлович, колишній старший поліцай міста Сам-бора, керівництвом ОУН на Львівщині командирується в розпорядження штабу батальйону «Гіві» в містечку Вікулі, що неподалік Моравського Святого Яна.

Олексій Іванович оголосив тривогу й послав розвідників затримати власника документів. Але його вже поглинув ліс.

Бійці докоряли Рудольфові Лішку за те, що не підняв їх одразу ж, як тільки помітив підозрілого. Та він і сам шкодував — із самих рук вислизнув «лісовий птах».

Партизани вернулися в табір і про все доповіли начальникові штабу загону.

— Цей втікач з України, либонь,