Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Уже прощаючись з антикваром, Григор’єв запитав:

— Може, ви запам’ятали зовнішність власника богині?

— Якось не придивлявся. Самі розумієте: моє діло — оцінити товар, поставити на комісію. Правда, впала в очі одна деталь. Коли той офіцер сідав у машину, то зачепив плечем цяцьку, що теліпалась на вітровому склі. Вона впала, і німець не поїхав, доки не почепив її знову.

Григор’єв повертався на конспіративну квартиру в хорошому настрої. Ціна «2066», яку запросив офіцер за богиню, точно відповідала номерові берлінського кореспондента. Отже, «Сокіл» у Братіславі! Він шукає зв’язку. Треба навідатись до кав’ярні…

Здавалось, тривожні воєнні часи не переступали порогу красивого будинку з широкими вікнами на тихий Дунай. Його масивні двері без перестанку відчинялися й зачинялись. Входили і виходили люди. В розкішному залі над столиками снувався тютюновий дим. Кельнери розносили бурштинове пиво у високих кухлях, наливали в келихи сливовицю, дорогі вина. Оркестр грав мрійні вальси, гучну естрадну музику.

Кілька днів підряд розвідники Морського спостерігали за кав’ярнею, вивчали гостей, записували номери німецьких легкових автомобілів, на вітровому склі яких теліпались цяцьки-талісмани. Три таких лімузини стояли біля «Карлтона» першого вечора. Вони належали людям у цивільному, очевидно, представникам німецьких промислових кіл. Потім з’явився «опель-капітан» з білим берлінським ведмедиком на вітровому склі. За кермом машини сиділа жінка.

Щастя, здавалось, усміхнулося на шостий день, коли біля кав’ярні різко загальмував ще один «опель-капітан». З машини вийшов елегантний чоловік у шкіряноному пальті й м’якому капелюсі.

Він заглибився у зал, відшукав вільний столик, замовив офіціантові пляшку сухого вина і пляшку мінеральної води. Сидів невимушено, байдуже поглядаючи то на публіку, то на спітнілих музикантів. До половини наповнював бокал вином, доливав туди води і пив повільно, з насолодою. Лише раз підвівся, вибачився перед літнім чоловіком і запросив його даму до танцю.

«Опель-капітан» під’їхав до «Карлтона» і наступного вечора. Власник авто зайшов до кав’ярні, сів за столик і замовив вечерю з коньяком.

Григор’єв стежив за відвідувачем. В залі майже не було вільних місць, і розвідник зважився. Підійшов до чоловіка в темному костюмі й запитав по-німецькому:

— Не заперечуєте, якщо я тут сяду?

Той недбало кивнув головою, відповів:

— Сідайте, місця вільні. Я тут один.

Погляд Григор’єва ковзнув по обличчю незнайомого. Він був дуже симпатичним, цей власник авто. Вишукана сорочка, наче щойно з-під праски, в краватці — шпилька з коштовним каменем. Згадав фото й словесний портрет «Сокола». Дуже схожий!

Особа прибулого, в свою чергу, зацікавила власника «опель-капітана». Молодий чоловік прочитав меню, відкинув набік карточку й обвів поглядом зал, шукаючи кельнера. Був стрункий з пишною чорною шевелюрою і такою ж бородою, що вкривала приємне й мужнє обличчя. Про таких кажуть: людина з привабливою зовнішністю. З вигляду — впливовий, грошовитий суб’єкт. З голови до ніг — в усьому новому, добротному. Ось тільки годинник…

— Будьте люб’язні, котра на вашому? — Григор’єв дістав кишенькового годинника з позолоченим ланцюжком.

— Дев’ятнадцять двадцять, — мовив сусід по столику й пильно зиркнув на годинник Григор’єва.

— Пора придбати щось порядніше, — посміхнувся той, — але шкода розлучатись з родинною реліквією.

Підійшов кельнер, з підкресленою ввічливістю схилив голову. Записав у блокнот: «Пляшка пива, яєшня».

— Обмежую раціон, — пояснив клієнт. — Печінка, А все кляті карти, пиятика…

Коли кельнер пішов, заходився розповідати:

— Добряче хильнув з друзями й програв у карти дві тисячі шістдесят шість крон.

— Ви збожеволіли! — не втримався співрозмовник.

— Та що тепер дві тисячі шістдесят шість крон? Дрібниця. Якщо мені й не пощастило, то в іншому: прогавив африканську богиню з чорного дерева. Хтось приносив її в комісійну крамницю. Шкода, ми розминулися, а ця статуетка поповнила б мою колекцію.

Кельнер приніс вечерю на двох: одному курку під білим соусом, коньяк, другому — яєшню й пиво.

Григор’єв перший покінчив зі своєю стравою. Розплатився з кельнером, підвівся:

— Спасибі за товариство…

— Вам теж, дивна людино.

— Чим я здивував вас?

— Хотілося б подивитись, як вам удається програвати такі значні суми.

— Я їх не лише програю, добродію, а й легко виграю.

— Коли так, то хочу запросити вас в одне затишне місце. Тільки не хвилюйтесь: там вас не напоять і не обдурять. Дві тисячі шістдесят шість крон залишаться при вас. Рівно через годину чекаю з машиною ВР–07245 біля входу до річкового вокзалу.

Вечірні сутінки опускалися на землю, від Дунаю повівало прохолодою. Потім місто огорнула темрява. Під її покровом Григор’єв зустрівся зі своїми охоронцями й наказав чекати в першому пункті на вулиці Високій, а сам разом з Рудо поспішив до річкового вокзалу.

— Коли сяду в авто, залишишся на пристані, — пояснив коротко. — Чекатимеш біля вантажних кас. Будь пильний, не привертай до себе уваги поліцаїв.

Тут вони розійшлися і кожен зайняв своє місце.

Григор’єв здалеку розпізнав відомий уже «опель-капітан». Коли той зупинився, не чекаючи запрошення, відчинив дверцята і сів у машину. Чоловік за кермом дав «газ», авто помчало напівтемною вулицею міста.

— То як? — першим порушив мовчанку власник «опель-капітана». — Не передумали?

— Ви про що?

— Маю на увазі нашу гру.

— Не передумав. Сподіваюся, вона буде цікавою,

— Ви праві, — пожвавішав чоловік за баранкою. Він навіть обернувся і глянув через плече на пасажира, що зручно вмостився на задньому сидінні.

— Гра — штука цікава, але вельми небезпечна, — мовив багатозначно, потім запитав: — А ви не боїтеся, що я завезу вас хтозна-куди?

— За час війни звик уже до будь-яких несподіванок. І завжди щастило.

— Мені теж не раз доводилось ризикувати. Ось і тепер,