Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— На консультацію?..

— Ага, а тепер, тепер… здається, можна й не бігти, — зметикував він.

— Я теж такої думки, — посміхнувся Іван Іванович. — Де твоя діляночка?

— Ходімте, покажу.

Зі всього було видно, що доля Славкових зернят турбувала колгоспного агронома не менше, ніж самого Славка.

…Тринадцяту засіяли за всіма правилами агротехнічної науки…

З того дня, вважай, кожного ранку, до уроків, а бувало, й після занять, Славко навідувався до свого поля Через тиждень — перша новина: зазеленів килимець ячменю, зійшов він дружно, а от озимини не видно було Минув ще тиждень, вже й жовтневі дощі перепали, тихі, без громовиці, щедрі, а пшеничний килимок не прокидався. Почав турбуватися Славко. Не раз бігав до агронома. Та в Івана Івановича була одна порада — чекай. І він дочекався — діляночка ожила. Сталося це зовсім несподівано. Ще звечора він не помітив нічого нового, а вранці на грядочці випнувся рядочок шпичаків. Всі вони були націлені у небо. Сівач оглядав кожну рослинку, як диво якесь. Парості були дебеленькі й гострі, як їжачкові шипаки, на колір — жовтуваті, а із землі вже показалися зелені-зелені стебельця. Їх було рівно 48. Виходить, усі до одного прокинулися зернятка. Це була подія. Та ще яка! Славко ладен був горлати про свою радість, але стримався… Ще Оленка прибіжить, спробуй тоді пояснити, чого галас зняв.

Зима того року в приазовський степ прикотила в кінці грудня. Лютюща, з хурделицями, холоднечею. За кілька днів вона укутала в снігову ковдру степ, замела хати й перекинула через юннатівські ділянки намети вище паркана. Тепер діти бігли до школи просто через город, по снігу. Пробігаючи цією стежкою, Славко щоразу думав: там, під снігом, спочиває його зелене диво…

Зимові дні метушливі, тому й минають швидко. Не встигне Славко після уроків додому примчати та перехопити щось, як під вікном уже приятелі у хокей грають. Ввечері — домашні завдання, телевізор, дідусеві оповідки. А, здається, тільки-но стулить повіки, — а вже за вікном гуде-надривається колгоспний «козел» — шофер будить бригадира, отже, сьома година — час збиратися до школи…

І не помітив Славко, як весняний грайливий вітровисько почав порядкувати в степу. Теплий вітер-розбишака народжувався десь на просторах Атлантики і мчав до приазовської рівнини. Тут було де розгулятися… Південний гість-гультяй швиденько наводив свої порядки: звільняв степ від зимового укривала, ламав на ставках кригу і владно кликав сівачів у поле.

З настанням теплих днів у школярів додалося клопоту — аякже, екзамени, і дома на городах роботи тієї скільки, та й на шкільних ділянках не менше. Закрутився-завертівся у весняних турботах Славко, та про свою тринадцяту не забував. Він бачив — пшеничка та ячмінець перезимували гарно, а тепер ростуть, зеленіють, набираються сили…

І от одного ранку, коли він неквапом дибав стежинкою до школи, оглядаючи своїх зелених друзів, які тільки-но прокинулися від зимового сну, його наздогнала Оленка з подружками.

— Дивачеві світу ранковий привіт! — задерикувато вигукнула вона. — До речі, ти бачив, що на твоїй ділянці оселився Мурко?..

Який це Мурко? Славко не знав та й не повірив сусідці. — «Черговий фокус», — подумав, а тому й не пришвидшив ходи. Але, порівнявшись з юннатівським полем, вирішив таки навідатися до своєї пшенички. Підійшов і остовпів: серед клинця вилежувався великий чорний кіт. Це, мабуть, і був Мурко. Звідки він узявся? Ну, я тебе провчу, чорний лежню! Славко тихенько позадкував до тину, вибрав там добрячу лозиняку, повернувся і оперіщив нею нахабу. Кіт, мов ошпарений, підстрибнув і дав дьору. Але пшеничка була геть-чисто вся витолочена. У розпачі хлопець почав піднімати стебельця, але вони знову безсило падали…

Відчай стиснув серце. Загинула пшениця! Він здригався на саму думку: «Невже це кінець? І все через якогось паршивого приблуду!»

На уроках того дня хлопець був неуважний, вчителі не впізнавали його. Після занять Славко похнюплений пошкандибав додому… Уві сні йому ввижалася бридка вусата котяча морда.

Кілька днів він не навідувався до свого поля: там уже ні на що було дивитися…

І от якось на світанку до Тарасівни завітала довгождана злива, бурхлива, з громовицею.

Під Славковим вікном так гримонуло, що у нього аж у вухах задзвеніло. Дощ завзято, здавалося, на весь світ горготав: «Чуєте, люди, це я, Перший Дощ Весни! Я могутній і щедрий. Я несу життя й радість. Забуяють степи, городи й сади, заспівають соловейки в гайках. Я гойний!»

Ранком Славко побіг до школи босоніж. Тепла вода приємно лоскотала ноги. Після дощової ночі його зелені друзі були якісь святкові. Нашорошивши блискучі вуха-листочки, вони тихо розмовляли з сонцем. Все: небо, земля, трави, птахи — співало весняну пісню. Славко ладен був цілісінький день отако брьохати по калюжах.

Після уроків не втримався, зайшов до своєї тринадцятої. Прийшов і побачив диво. Підняв дощ-чародій пшеницю! Та ще до всього вона й заколосилася. Колоски товстенькі, мов барильця, та вусаті-вусаті… Красені! Якусь мить Славко милувався диво-озиминою, а тоді щодуху помчав до агронома розповісти про новину. О! Іван Іванович зрадіє, аякже… До колгоспної лабораторії він примчав захеканий і радісно схвильований. Хутенько зазирнув до кімнати Івана Івановича. Той сидів за столом і гортав якусь книжку.

— Можна? — став на порозі Славко.

— Заходь, заходь, хліборобе. По очах бачу — приніс гарну новину. Мабуть, заколосилася твоя пшеничка?

— Іване Івановичу, які у неї колоски! Отакенні! — І Славко широко розвів руки.

— Може, все-таки трохи менші? — посміхнувся агроном. — Ну що ж, вітаю. Обов’язково згодом прийду подивитися, а ти рости-кохай свою диво-озимину. Знай — це твоя перша самостійна і дуже важлива робота. Мені відомо, що цього року тарасівські юннати візьмуть участь в обласній виставці. Поїдеш з ними зі своїм снопиком. Тепер літо — у мене клопоту багато, тому я вже написав заздалегідь етикетку до твоєї озимини. Збережи, їхатимеш — візьмеш із собою. На щорічній виставці завжди бувають учені-селекціонери, знаю, вони