Читати книгу - "Знахідка на все життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Записуй до гуртка.
— Кого?
— Звісно, мене, а не Юрія Нікуліна.
Сусідка поворожила оченятами:
— А ти, часом, хлопче, адресу не переплутав? Он там, у школі, краєзнавці збираються.
— Ні. Прийшов, куди слід.
— Що ж ти робитимеш у нас?
— Дивуватиму світ.
— Чим?
— Озиминою.
— Запізнився, Славко. Минулого літа пшеничка у нас гарно вродила. Грамоту маємо.
— Я вирощуватиму пянбс.
— Що-що?
— Для тих, хто не кумекає, пояснюю: пянбс — пшениця, якої не бачив світ.
— Знаєш, Славко, не дури мені голову, мотай краще звідси до своїх пташок та жуків, — одрізала Оленка.
— Аякже, помотав. Записуй, кажу, — вже сердито мовив Славко.
— Гаразд. Наталко! — гукнула вона дівчинку, що працювала поблизу. І коли та підійшла, наказала: — Одведи оце хлоп’я на цілину…
— Ой налякала! Цілина! — посміхнувся Славко.
— Подивимося, що за пташка залетіла до нашого городу. Дай цьому герою тринадцяту, — наказала Оленка. Славко потьопав за тонконогою конопатою дівчинкою у найдальший куточок юннатівського клину. Зупинилася Наталка біля якогось кам’яного звалища.
— Оце тринадцята.
— Де ж тут земля? — розгубився Славко.
— Де ж їй бути — під камінням, — люб’язно пояснила дівчинка і поквапом додала: — Камінці не розкидай абияк, а складай охайненько отамечки під тином. — І пішла собі, погойдуючи білявою кіскою.
Славко аж спаленів — така зневага до нього! І перше, що спало йому на думку, — тікати звідси. Геть, геть, ноги його більше тут не буде! Та, ступивши кілька кроків, отямився. А як же його пшеничка? Та й дівчата засміють — «боягуза» приліплять. Нічого не вдієш. Довелося розчищати ділянку — визволяти чорнозем від каміння.
Не сиділося того дня вдома Кнопочці. З самого ранку примчав він до школи, щоб похизуватися новісінькою «Чайкою». Фотоапарат — клас! Побачивши свого друга біля грядки, він страшенно здивувався.
— Ей, ти, Славко! Чого там бабляєшся? — підскочив він до нього.
— Хіба не бачиш? Ділянку розчищаю.
— А навіщо?
— Пшеницю сіятиму.
— Хіба то хлопчаче діло? — стенув плечима Кнопочка.
— Я зернята цікаві маю. Хочу сам їх посіяти. Так що не заважай — ніколи мені. Краще б допоміг, га?
Зовсім не хотілося Кнопочці каміння пиряти, та якось незручно не допомогти. Так-сяк попоносив камінці, але не витримав і гайнув у село…
А Славко носив і носив каміння… І лише коли на землі не лишилося жодного камінчика, сів перепочити. Глянув_на земельку, яку звільнив з кам’яного полону, і так радісно йому стало! Вона була чорна, як циганський чуб. Пахкотіло від неї свіжою ріллею так, що аж у голові паморочилося. Вдихаючи цей аромат, Славко мимохіть пригадав рядки вірша, якого прочитав в одній книжці. Він озирнувся, щоб впевнитися в тому, що його ніхто не почує, і, наслідуючи свого друга Юрка, натхненно продекламував:
Чорноземе, чорнявий, мудрий батьку, будь злітним полем кожному зернятку, яке чолом націлилось в зеніт. У світі — зерно. У зернині — світ.Хоча оті слова «У світі — зерно. У зернині — світ», — він ще не зовсім розумів, зате кожної весни біля своєї хати бачив неосяжні поля зернят. Тому, мабуть, і вірша цього запам’ятав…
Сидячи на каменюці, він милувався своєю роботою, а коли озирнувся, побачив Оленку.
— Лелечко, він уже, бачте, спочиває, — насмішкувато вигукнула вона. А коли підійшла ближче, зойкнула з подиву: — Ой, ти диви! Вже й чиста грядочка. Коли ти встиг? А ми збиралися бульдозера у колгоспі просити… Земелька чорненька, — бігаючи навколо тринадцятої, захоплено вигукувала цокотуха.
Славко сидів мовчки. Не розпатякувати ж, справді: «Я такий, я он який, це для мене дрібничка».
— Чого ти мовчиш, мов кавун? Показуй, чим світ дивуватимеш, — поцікавилась Оленка.
Той витяг з кишені пакуночок.
— От, дивись.
— Оце й усе?
— Ага!
— Хлопче, ти того… начебто з вітерцем. Тутечки й горобцю нічим поласувати… Я тобі краще дам ячмінцю… І не якогось там, а зимового. З Прибалтики юннати прислали. — І вона простягла йому чималеньку торбинку. — Посієш?
— Еге ж, — погодився він і взяв торбинку.
— А чи знаєш, як треба сіяти?
— Чого ти до мене причепилася, мов реп’ях до валянка? — не витримав Славко.
— Зрозуміла! Дивуй світ! — пискнула вона і помчала до своїх грядок.
А от як треба сіяти зерно, Славко й не знав. Він міг безпомилково назвати марки колгоспних тракторів, сівалок, комбайнів, перерахувати футболістів київського «Динамо», сісти на мотоцикла й обмотати все село, а от як сіяти, не знав. Він не раз бачив, як сіють хліб, а от на яку глибину слід класти зерно, яка відстань має бути між рядками… Дорогоцінні ж зернята слід посіяти не як-небудь, а за всіма правилами!
Що ж робити? Звернутися до Оленки він, звичайно, не міг. Залишалося одне — побігти у майстерню до діда. І сівач прожогом кинувся за ворота, аж тут зіткнувся з агрономом.
Той притримав хлопця за рукав.
— Куди розігнався?
— До
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахідка на все життя», після закриття браузера.