Читати книгу - "Автограф для слідчого"

— Вона тут, на штрафмайданчику.

«Москвич» справляв гнітюче враження.

— Тричі перевернувся, — доповів начальник автоінспекції. — Щастя, що не загорівся.

Козюренко зиркнув на нього спідлоба.

— Причина аварії? — запитав коротко.

— П’яний водій.

— Автомобіль оглядали?

Капітан пом’явся.

— Лікарі визначили середній ступінь сп’яніння, — відповів ухильно. — Отже…

— Отже, не оглядали, — констатував Козюренко. Він наказав покласти «Москвича» на бік, уважно оглянув гальмову систему. Поманив пальцем капітана.

— Як ви вважаєте, що це таке? — постукав пучками по мідній трубці.

Капітан визначив одразу:

— Пошкодження гальмового шланга.

— А ви кажете — п’яний… — тихо промимрив Козюренко.

— Але ж ми вважали…

— Я ставитиму питання про вашу службову відповідність, — мовив Козюренко суворо.

Червоні щоки капітана взялися білими плямами, і черево одразу обвисло. А Козюренко вів далі так само суворо:

— Ви грубо порушили порядок розслідування аварії, капітане, і заслуговуєте покарання. — Полковник ще раз обдивився пошкодження на трубці. — То більше, що аварію, наскільки я розумію, влаштовано зумисно: хтось перекусив гострозубцями гальмовий шланг.

Лише тепер капітан остаточно збагнув усю серйозність своєї провини. Постукав себе кулаком по чолу.

— Винуватий, товаришу полковник, — мовив зовсім щиро, — і згоден з вашою думкою.

Козюренко не звик пробачати недогляди й недбалість у службі. Мовив, похмуро дивлячись на капітана:

— З вашої вини могло піти хибним шляхом розслідування небезпечного злочину. Хтось навмисно зіпсував машину, а ви тут!..

Обласний експерт підтвердив передбачене полковником: гальмову трубку перекушено гострозубцями приблизно добу тому. Він відправив її на аналіз до лабораторії, а сам сів у «Волгу», виділену в розпорядження Козюренка. Поруч нього примостився й начальник районної автоінспекції.

— На перевал, — наказав шоферу Козюренко.

Вони приїхали на перевал під вечір. Дні у червні довгі, і сонце схилилося до обрію. Козюренко з розчуленням згадав той справді чарівний день, коли вони зі старшим лейтенантом Владовим обідали тут у ресторані. Та часу на сентиментальні спогади не було зовсім, мусили швидко обдивитися місце, де стояв Коржів «Москвич». Синякова твердила, що машина рушила з кутка майданчика, це місце тепер зайняла чиясь «Волга» — начальник автоінспекції швидко знайшов її власника, й «Волгу» відігнали на інше місце.

— Злочинець підліз під машину звідси, — тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: — Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? — А сам попрямував до ресторану.

Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козюренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впізнала. Він пройшов до невеличкого кабінету директора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслуговували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.

— Пам’ятаю! — одразу вигукнув один з офіціантів — хлопець в оранжевій сорочці. — Він сидів за моїм столиком. У кутку.

— Один?

— Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.

— Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? — запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.

— Дуже прошу вас, — попросив хлопця в оранжевій сорочці, — пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.

Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.

— Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, — підбадьорив його полковник. — Не звертайте на мене уваги.

Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:

— Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього — буцім картопля, а щоки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то суворі, і він командував оцим, — вказав на фото.

— У чому це проявлялося?

— То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво — пляшка шампанського…

— Про що вони розмовляли?

— А ні про що. Мовчали, коли я підходив.

— Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?

— По-моєму, до туалету.

Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже визначив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.

— Хто розплачувався? — запитав. — І, крім пляшки шампанського, спиртного не пили?

— Тільки шампанське. А платив той, у сірому.

— Зможете впізнати його, якщо знадобиться?

Офіціант кивнув.

— Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? — зненацька поцікавився Козюренко.

Офіціант одразу зрозумів його.

— Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? — відповів запитанням на запитання.

— Так.

Хлопець трохи почервонів.

— Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина заливна, будь ласка, а ікру лише на свята…

— Пообідавши, пішли разом? — перервав його Козюренко.

— Так.

— І разом сіли в машину?

— Звідки ж я знаю?

— Може, випадково бачили?

— У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?

— І то правда, — погодився Козюренко. — Покажіть, за яким столом вони сиділи.

Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?