Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Феллінґер допив рештки вина й почав змагатися з парасолею. Мокк знав, що запитання, з яким він хотів звернутися, поставить під сумнів його здоровий глузд, але не міг втриматися.

— Ви можете якось пояснити свій страх перед цим будинком? — запитав він, очікуючи кпинів з боку астролога, слів співчуття чи, у кращому випадку, повторення слів про безрезультатність самогіпнозу. Почуте його здивувало.

— Так, я можу пояснити це метемпсихозом чи переселенням душ. Очевидно, моя душа перебувала в тілі людини, що впала з цього будинку. Мої кошмари — це спогади з попереднього втілення.

Феллінґер одягнув капелюха й почав застібати пальто.

— Ви щось не договорюєте, — голос Мокка був так само привітним, як фабричний гудок, що скликає робітників на першу зміну. — Я нічого не тямлю в реінкарнації, але чудово бачу, коли хтось намагається щось замовчати. Улітку, здасться в липні, ми грали в бридж у Шааля. Ви, якісь двоє ваших знайомих, журналіст, викладач гімназії та я. Ми сиділи за тим самим столиком, що й нині, під вікном, і у вас не було жодних нападів страху. Я чудово пригадую ті три без козирів, які ви психологічно розіграли. У вас не було трефового затримання, а після якогось досить вдалого для вас вісту ви розіграли власне трефу. Суперники взяли, і не бажаючи грати в масть, яку ви начебто розробляли, пішли в бічну масть, і дозволили нам виграти цей божевільний контракт. Ви пригадуєте цей чудовий психологічний розіграш?

— Авжеж, так і було, — погодився знічений Феллінґер. Він зняв з голови капелюха й почав ним обмахуватися наче віялом. — Справді… Знаєте, що? Може, захоплений грою, я не подивився у вікно… Просто…

— Просто ви хотіли сьогодні з мене зробити лоха, Феллінґере, — Мокк глузливо всміхнувся. — І це після стількох років знайомства, спільних перемог і поразок.

— Повірте мені! — вигукнув астролог. — Я не брешу, не вигадую собі виправдань ex post![6] Покличмо Ебнера й Домаґаллу й зіграймо тут, за цим столиком. Ви побачите, що я гратиму без грубих помилок. До біса, я не знаю, чому в липні я не боявся цього будинку, а сьогодні… не відрізняв фігур від дрібних карт. Може, тому, що восени я почуваюся більш вразливим, легко впадаю в меланхолію…

Не чекаючи відповіді Мокка, Феллінґер підвівся, кивнув йому, відчинив двері шинку й вийшов у буревій, дощ та імлу, що поволі сповивала меланхолійне місто.

Смуги тютюнового диму повільно танули в снопах світла, що струменіли із кінопроектора. На екрані спершу з’явився напис «Розстріл російських шпигунів», а потім шерег людей у білих сорочках. Усі мали зв’язані руки. Вони бігли, підкидаючи ноги, в прискореному темпі. У схожому ритмі рухалися солдати в касках із шишаками. Вони підштовхували в’язнів прикладами в бік низенької критої соломою хати. Ув'язнені не встигли навіть стати під стіною, коли гримнули постріли. Жоден з розстріляних не впав ані долілиць, ані навзнак. Усі лягали, немов маріонетки, у яких раптом перерізали мотузки. Пішов крупний план. Один із солдатів підійшов до вбитого, підняв голову трупа й вставив йому до рота запалену цигарку.

Молодий брюнет, що зручно вмостився в кріслі перед проектором, вибухнув сміхом. Старий з колючою бородою, що сидів поруч, не засміявся.

— Вам весело, бароне? — запитав старий.

— А вам, князю, хіба ні? — барон пильно вдивлявся в прострілене око трупа. — Може, через те, що вбиті — ваші співвітчизники? Якщо так, то перепрошую.

— Ви помиляєтесь, — мовив князь. — Це черговий злочин, який уже колись відбувся. Я показую вам його, аби вас переконати…

— Я не вірю у вашу теорію. Вона мене просто смішить. І ваші фільмики теж мене смішать. Завдяки вам я не нудьгую… А ви, — барон звернувся до третього чоловіка, що сидів у кімнаті й вражено вдивлявся в екран, щосили стискаючи міцні кістляві пальці, — а ви, докторе, ви як відомий історик, вірите в цю теорію… Ви можете навести якісь докази на її користь?

— Як і ви, пане бароне, я ставлюся до неї емоційно, — відказав той. — Вас вона смішить, мене — вражає. Я тепер не історик, я — прихильник…

Шанувальники німого кіно не звернули уваги на тихі кроки, притлумлені грубим килимом. Барон здригнувся лише тоді, коли побачив у себе перед носом телефон. Одна велика долоня тримала апарат, друга — слухавку.

— Алло? — барон наголосив останній склад. Проектор, вимкнений людиною з великими долонями, перестав потріскувати, і тепер зі слухавки чітко долинув жіночий голос. Не настільки чітко, щоб розслаблений від вишуканих розваг мозок міг все добре збагнути.

— Повторіть, будь ласка, — буркнув він. — Курт Смолож, так? Не переймайтеся нічим.

Він поклав слухавку й уважно глянув на лису голову та великі вуса атлета, зодягненого в трико.

— Ти чув, Моріце? Поліцейський Курт Смолож, невисокий, міцно збудований, рудуватий.

— Я все чув, пане бароне, — відрапортував Моріц. — І знаю, що треба робити.

Засмучений бармен із шинку Петруске поставив перед Мокком тарілку із чималими шматками підсмаженої грудинки. Коли Мокк тицьнув пальцем на свій порожній кухоль, той скривився, мов людина, якій щось страшенно докучає. Мокк вирішив скривдити його ще дужче й зажадав хліба та хрону. Бармена охопила вселенська журба.

Мокк відчував дію алкоголю й бачив лють в очах злиденно вбраних п’яниць, що юрмилися біля столів і під стінами. Найприємнішою людиною в шинку видався Моккові сліпий акордеоніст, що вигравав якусь сентиментальну мелодію. Якби він не був сліпим, то дивився б на Мокка так само привітно, як робітники з будови, візники й бандити, що ними