Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

На щастя, більше не стріляли. Але один бетеер, з’їхавши з путівця і роблячи гак, понісся цілиною з явним наміром зайти з тилу й відрізати Двоногого від лісу, хоч той і не збирався тікати. І Двоногий вперше з тривогою подумав: а чи не надто безпечно вийшов він на путівець? Військові є військові, та й невідомо яка зараз ситуація на Асірі. Такі бетеери, якщо йому не зраджує пам’ять, були на озброєнні ще сто років тому. А він, наївний, гадав, що з війнами на Асірі за час його такої довгої відсутності вже напевне ж покінчено… Викликала насторогу й голова, що стирчала з переднього бетеера — з якого лиха вона в протигазі? Невже, що з повітрям?.. Але тут йому спало на думку, що у військових просто навчання. Відпрацьовують якісь свої нормативи, от і понатягали протигази.

Тим часом головна машина зупинилась, відкрились люки і з них почали вистрибувати солдати в плямистій формі, протигазах, з антенами на голові. Але були вони якісь дивні, пласкі, з маленькими головами, а замість звичайних ніг мали по дві пари тонких кінцівок, схожих на телескопічні трубки. Третя пара кінцівок — на рівні грудей — слугувала їм за руки, бо ними вони й тримали автомати. І були солдати чимось схожі на бридких комах чи жуків. Але чому вони в протигазах? Хоча… хоча стривай, то ж, здається, не протигази, то їхні власні лиця. Швидше, писки. І прути обабіч голови, то зовсім не антени, а вуса… І тільки тут Двоногий збагнув, що перед ним… прусаки. Чи таргани. Тільки зростом під два метри.

«Якщо це не сон, я… збожеволів, — майнула в нього думка. — Напевне ж, від радощів, що повернувся на рідну Асіру».

Троє потворних комах підбігли до нього і короткими цівками автоматів показали, щоб він ішов до бетеера. Двоногий пішов, гидливо пересмикуючи плечима — прусаків він органічно не терпів ще з дитинства. Тільки ті були, як і годиться, маленькі, міліметрів з десять завбільшки, щоб спекатись небажаних квартирантів — їх труїли борою. І ось… Невже мутанти? Чи спеціально кимось виведені?

Підштовхуючи автоматами, прусаки підвели його до головної машини. З неї вже вибрався чорний тарган — овальний, плаский, чорно-бурого блискучого забарвлення, затягнений в чорну військову форму з широкими золотистими погонами — і високо підняв вуса, ворушачи ними. До нього підбіг солдат, запобігливо поставив похідний стілець. Чорний тарган сів у тіні бетеера, закинув ногу на ногу — спершу в одній парі ніг, потім у другій, а третю пару кінцівок схрестив на грудях і тільки тоді звів очі на затриманого. Обличчя його було — точна копія протигаза.

— Двоногий, ти — хомо? — запитав скрипучою, дещо механічною, але все ж зрозумілою мовою. — За своє життя я ще не бачив живий хомінід, лише читав про вас у ваших же книгах. Вчені таргани запевняють: останній хомінід зник давно-давно. Може, ти не справжній, хомо? Говори. Я хочу твоя мова чуть.

Затриманий нічого не відповів, бо все ще не вірив у реальність ситуації, як з неба почулося торохтіння, путівцем майнула тінь. Розвернувшись, гелікоптер завис над ними. Підсилений динаміком згори пролунав владний голос:

— Всім слухать! Наказ! Двоногу істоту, здогадно хомо, передати спецкоманді. Колоні продовжувати патрулювати М-15 район. Бути пильним. Не виключено, що в Чорний ліс ховаються ще двоногі.

— Ти з джунглів? — вислухавши голос з гелікоптера, чорний тарган повернувся до затриманого. — Там багато вас?

— Я не зустрів там жодного хомініда, хоча проблукав три дні, доки не вибрався звідти.

— Як ти опинився у лісі?

— Вимушена аварійна посадка після повернення з Далекого Космосу.

— Ти був сам?

— Мій товариш загинув, а я пішов шукати собі подібних.

— О-о, ти будеш довго шукати двоногих. Довго дуже-дуже. Не можна знайти те, чого… немає. Ти мене зрозумів?

— Я перестав розуміти, як повернувся на Асіру.

— Скільки ти не був на планет Асіра?

— Сто років.

— Ти кажеш, неправда, ти надто молодий для такий вік.

— Сто років минуло на Асірі, а за корабельним часом спливло всього лише десять років.

Рвучкий порив вітру ледь не відкинув їх від бетеера — поруч спускався гелікоптер із спецкомандою… Схоже було на те, що його божевільний сон затягується надовго. І Двоногий ніяк не міг — хоч і робив вольові зусилля — проснутися, щоб позбутися тієї маячні. На його рідній планеті Асірі — цивілізація розумних прусаків і тарганів?!. Таке й справді може хіба що приснитися в найбезглуздішому сні.

Він сидів на якомусь ящику в гелікоптері, що був захаращений різним військовим спорядженням і все ще не міг отямитись і хоч що-небудь осмислено обдумати. З обох боків і напроти нього сиділи все ті ж солдати-прусаки. Аби не дивитися на потворних комах, відвернувся до ілюмінатора. Гелікоптер летів низько, внизу вже тяглися оброблені квадрати полів, там і тут виднілися поселення, оточені тополями, і в Двоногого солодко-млосно стислося серце — ось зараз, ще трохи і він опиниться серед своїх, а бридкий сон назавжди щезне. Але й унизу він бачив все тих же прусаків, котрі, як справжні хомо, порались або в дворах, або на городах.

— Послухайте, ви… — різко повернувся він до солдатів. — Де, зрештою, поділися мої одноплемінники?

Солдати не ворухнулися, все так