Читати книгу - "Облога Белза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.
— То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів[69].
Мушат кивнув.
Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.
* * *Слід був дійсно чіткий. Французька корогва — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників — ішла ним упевнено.
Відверто кажучи, підстави для певності в них були — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.
З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було — усе як на долоні.
Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє[70]. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.
«Дитячі хитрощі!»
Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.
Де ла Форс підняв руку:
— Шикуймося до бою!
Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:
— Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!
— Там були жантійоми! — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.
Словом «жантійом» — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою, — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).
Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники[71], які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.
Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.
Але радість тривала недовго.
Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього — при стрільбі із сорока шести луків — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.
Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?
— Сті-і-і-й! — прокричав старий д'Алу. — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!
Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.
Двоє — якісь д'О й дю Лі — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.
Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.
Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта — хто на чому.
— Відходимо! — голос д'Алу гримів над болотом.
Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).
— У кого є арбалети — наготувати!
Мало арбалетів, мало.
Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові[72] були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.
Проте волиняни добре знали, на яку відстань б'є легкий арбалет, — а важких у вершників не було.
Не підходячи на таку відстань, вони почали обстріл, до того ж сімка воїнів стріляла на скаку, а селяни — на хвильку зупиняючись. На такій дистанції обстріл був майже безсилий, стріл у них не тисячі, утім...
Д'Алу виплюнув богохульство, коли зрозумів, що русичі цілять у коней. Далеко не всі коні були броньовані, та й закутати коня цілком у залізо не можна.
Стріли влучали рідко і з невеликою силою, але деяким коням це шкодило.
— Підіймати своїх,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Облога Белза», після закриття браузера.