Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

Журналіст розвів руками, демонструючи, що можна висувати й інші припущення, але все в тому ж контексті.

– Так, вона справді вербує жіночу обслугу… якщо можна так назвати повій.

– Що, справді?! Отак залюбки?

Не можна сказати, що Олег зовсім не був готовий до почутого: про «російських Наташ»[16] пліткували всі, кому не ліньки, ця тема йому навіть порядком набридла. І все-таки безпосередньо він з подібними речами у своїй журналістській практиці не зіштовхувався. Тепер виявилося, що вислухати подібне зізнання з вуст дівчини, яка тільки-но на його очах намагалася продати себе сутенерші – штука вкрай неприємна.

Однак вислухавши його питання, д’Артаньян відверто розсміялася:

– Що ви, звісно, ніхто не вербує повій відкрито! Збоку все виглядає дуже шляхетно. Я, наприклад, відгукнулася на оголошення про набір обслуговуючого персоналу в якийсь італійський хоспіс. Хоча…

Вона ледь прищулилася, немовби намагалася розгледіти щось на переніссі журналіста, і спитала:

– Коли ви переглядали запис, вас нічого не здивувало, не напружило?

– Мені здалося, що ця жінка не надала найменшого значення вашій медичній освіті…

– …хоч я, начебто, повинна працювати в італійському хоспісі!

Д’Артаньян задоволено посміхнулася, мовила, звертаючись до «мушкетерів»:

– Хлопці, клепка у нашого новачка є, принаймні не нижче за середню! – і продовжила:

– Цілком правильно помітили. Але чому ж їй наплювати?! Усе насправді простіше від простого: ні в який хоспіс мене не відправлять. Зате у перший же день по приїзді у всіх доправлених до Італії дівчат зберуть паспорти нібито для реєстрації, але потім оголосять, що документи не повернуть, а також що ми зовсім не в хоспіс приїхали. Після чого транзитом відправлять у якусь третю країну. Отак приблизно це відбудеться.

– Проте, знаючи все це, ви погодилися?…

– Погодилася на що?

– Продатися в закордонний бордель.

– Ще чого, аякже! – презирливо пирхнула д’Артаньян.

– А як же закордонний паспорт і диплом?

– Вони фальшиві.

– Що-о-о?!

Такий варіант журналістові на думку ніяк не спадав, тому він навіть підскочив від несподіванки.

– Вам же пояснювали, що ми розставили мерзотниці пастку, у яку та успішно втрапила, – поблажливо мовив Атос. – Зрозуміло, наша чарівна спільниця не збирається продаватися ні в який закордонний бордель. Д’Артаньян нам і тут стане у нагоді.

– Але ж вона навіть гроші принесла…

Однак одразу вгадавши відповідь, Олег мовив трохи перелякано:

– Стривайте, стривайте-но… Невже й долари не були справжніми?!

– Дуже якісна підробка! – гордовито мовив Портос і додав: – Я сам діставав. Особисто. За поміркованою ціною, у прекрасного фахівця. Намальовано так, що від справжніх не відрізниш ні на вулиці при яскравому сонечку, ані навіть в ультрафіолеті.

– Де ви таке дістали?! – жахнувся журналіст.

– Сподіваюсь, довідаєтеся свого часу.

– Але ж це небезпечно!

– Що саме?

– Вашу спільницю можуть упізнати! – і він повторив те саме, вдивляючись в обличчя д’Артаньян: – Якщо вас упізнають… Ви ж віддали вербувальниці свої документи та повний конверт фальшивих доларів, вас же знайдуть, і тоді…

– Дурниці, ніхто мене не знайде.

Сказавши це, дівчина приклала обидві долоні до скронь, занурила тоненькі пальчикі у волосся… і зняла з голови світлу перуку! Під нею відкрилося зовсім інше волосся – рудаве, коротко обстрижене. Однак і це було не все: схиливши обличчя над долонею лівої руки, пальцями правої д’Артаньян обережно зняла контактні лінзи, тому тепер і колір очей у неї виявився зеленувато-сірим замість світло-карого. Наостанок витягла щось із рота, і відстовбурчена верхня губа набула нормального вигляду.

– Ну, що ж тепер скажете щодо моєї упізнаваності?

Олег готовий був заприсягтися: перед ним опинилася зовсім інша дівчина, анітрошки не схожа на попередню!

– А коли я ще отут і тут зменшу, – шатенка (тепер уже шатенка, так!) безцеремонно поплескала себе по грудях і по стегнах, – отоді запевняю, що не тільки ви, але й ця мадам нізащо мене не впізнає навіть на найкоротшій дистанції.

І мило посміхнулася. Журналіст же, як і раніше, нічого не розумів:

– Отже, ви підсунули вербувальниці фальшиві документи й підроблені долари. Але навіщо було влаштовувати все це?!

– А щоб ця сволота в іншого мерзотника грошики одержала.

– Які такі грошики?!

– Цього разу вже справжні. Бонус за те, що достроково навербувала потрібну кількість дівчат для відправлення за кордон. Вербувальницям за успішне перевиконання плану бонуси належить платити… там ціла система.

– І що?…

– Отут і є пастка! – весело підхопив Портос. – Тому що до вівторка, коли обман розкриється, ця мерзотниця встигне витратити весь отриманий аванс.

– Що, отак просто весь?…

– До останнього долара, тепер уже точно.

– Звідки ви знаєте?

– Покажи йому, – попросив «мушкетер» Араміса. Той повозив по килимку мишкою, кілька разів клацнув, і на екрані