Читати книгу - "Донор для небіжчика"

понеділок добратися сюди? Невідомо ж, із якою швидкістю він старіє. Герман думав, що це відбувається ривками, короткими періодами активних процесів; він вдивлявся у дзеркало перед виходом із дому й ніяких змін не помітив. Але це, звичайно, не означає, що до понеділка нічого не зміниться, трапитись може що завгодно!

— Послухайте… — хрипло звернувся Герман до медсестри, — результати цього тесту мені потрібні терміново. Чому аж у понеділок?

Та співчутливо глянула на Германа й відповіла:

— Сьогодні субота, лаборант уже пішов, на жаль.

— А не міг би хтось інший… — почав було Герман.

Медсестра захитала головою:

— Він — фахівець. Ніхто, крім нього, з тутешнього персоналу не може працювати в лабораторії. Я теж. До того ж, навіть якби вдалося кого-небудь знайти на станції переливання крові, це теж нічого не дало б — наш лаборант завжди забирає із собою ключі від кабінету.

Знову закриті двері… ключі…

— Спасибі, — важко вимовив Герман. — На котру годину мені прийти… в понеділок?

— Коли вам зручно, — сказала сестра; в її очах він прочитав щире співчуття, — вона, мабуть, зрозуміла, що Герман з’явився тут не просто з цікавості, і його поспіх… А ще вона його не засуджувала, якщо взяти до уваги найпоширеніший шлях передачі хвороби. Її очі були спокійними й добрими.

— Коли вам зручно, — повторила вона. — Лаборант приходить за годину до відкриття. Людей сьогодні було небагато. Приходьте вранці. Ваш тест буде готовий.

Герман раптом зрозумів: якщо затримається тут іще на хвилину, то все розповість цій незнайомій жінці з добрими очима.

— Спасибі… вибачте… до побачення…

* * *

Це був найжахливіший і найдовший вечір у його житті. Час плинув болісно, перетворюючи миті на хвилини, а хвилини — на години.

Герман втупився в екран телевізора, але замість агентів ФБР Скаллі й Малдера бачив відображення різних частин свого обличчя у водійському дзеркальці, зеленуваті згустки слизу в умивальнику, зморщені, наче печені яблука, руки, добрі очі літньої медсестри, обличчя Алекса, що говорить про початок фінансового року, якийсь старий фотоапарат на тринозі з непропорційно великим об’єктивом, у глибині якого чорніла, повільно розширюючись, чорна крапка, обірваний шкіряний повідець, що звисає з ліхтарного стовпа, як дохла змія…

Близько дванадцятої ночі Герман згадав, що нічого не їв і не пив сьогодні — у нього навіть не виникало такого бажання.

Він виключив телевізор і взяв дзеркало, щоб знову перевірити, наскільки далеко зайшло його старіння. Але ніяких змін поки не виявив.

О пів на першу Герман згадав, що, повертаючись додому, збирався прийняти ванну. Запаху, що йшов від нього вже не було чути, навіть коли зняв сорочку, але все одно вирішив помитись, хоча б для того, щоб чимось зайнятися. Спати не хотілося, незважаючи на пізній час.

Поки у ванну набиралася вода, Герман зробив відкриття, пов’язане з курінням. Він зайшов у кухню, щоб подиміти у кватирку, але коли цигарка опинилася в руках, Герман зрозумів, що курити зовсім не хоче. Він покрутив її в пальцях і викинув у смітник. За якийсь час майже повна пачка «кемела» пішла туди ж.

Отже, він кинув курити? Це нагадало йому епізод із якогось старого фільму чи то якийсь анекдот, де засудженому на смерть пропонували кинути курити.

* * *

Сівши у ванну, Герман одразу ж із неї вискочив. Було таке відчуття, наче хтось вирішив познущатися й пустив водоканалом кислоту. Шкіра в місцях зіткнення з водою стала пурпурно-червоною і сильно пекла, як при опіку.

Герман акуратно промокнув подразнені ділянки рушником і пішов у вітальню.

Він сів у крісло, тупо дивлячись повз усе на світі, і… раптом йому стало зовсім байдуже щодо ВСЬОГО — яким виявиться результат тесту, що робити в ситуації з непрошеними гостями, щодо вірусу, його вигляду в понеділок, і навіть щодо того, чи доживе він узагалі до вечора наступного дня — абсолютно щодо всього…

— Мені — байдуже… — сказав він у німу кімнату.

* * *

Герман перебував у одномісній лікарняній палаті. Він лежав на спині, відчуваючи холодок у згині руки, куди була приєднана крапельниця, і притуплений пульсуючий біль у правій частині живота.

— У вас висока температура, — сказав лікар, який оглядав Германа. — Зрештою, інакше бути й не могло. — Він схилився над розпухлим швом Германа внизу живота.

— Ми вас ледь урятували, — мовив лікар. — Але, боюся, ускладнень не уникнути. Швидше за все, у вас почалося зараження.

Лікар нагадував доброго доктора Айболитя, намальованого в старій дитячій книжці: був низенького зросту, із кругленьким рум’яним обличчям та зморщечками навколо очей, що з’явилися від звички часто усміхатися (або лютувати), в акуратному сліпучому-білому халаті.

Коли лікар схилився над Германом, той помітив у кишені його халата щось довге й вузьке, з металевим блиском.

— Боляче? — лікар натиснув пальцем на розпухлу болючу ділянку живота.

Герман від болю вигнувся дугою,