Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— І де, пробачте, це було занесено? — перепитав я свою співрозмовницю.

— У його сімнадцяти положеннях, — втрутилася у розмову Віра.

— Здається, наш котик знову закохався, — по-змовницьки прошепотіла у мене за спиною Аліна.

— Але вона і справді чарівна.

Віра віддала належне японській красуні, що лежала, гола, як не вважати напівпрозорих пелюсток на тілі, на довгому овальному столі, така духм'яно-запаморочлива, і цитувала сімнадцять положень принца Сьотоку.

— Котику, а поклади-но їй на ніжку омарчика, — порадила Аліна.

— Омарчики закінчились, — втрутилася Віра, — Аліно, принеси з холодильної камери трохи ікри, ми прикрасимо нею її животика.

— Я не піду туди, — з притиском прошепотіла Аліна і по-дитинному закопилила губку. — Там сидить він. Це мене нервує.

— Любчику, збігай-но ти, — звернулася до мене Віра, — сподіваюсь, він тебе не нервує? Та перевір заразом, чи надійно він там забарикадований картонами із морозивом.

Хвала Господу, як сказала тієї ночі Аліна, що Жан-Люк скупив за безцінь півтони морозива, що попід тим солодким тягарем він сумирно сидів і мене не нервував. Навпаки, я відчував до нього симпатію, до нашого свіжомороженого Костантинопулоса, і я з радістю побіг до холодильної камери, бо мені кортіло самому прикрасити плаского животика моєї японочки ікрою.

Ми влаштовували суші. То була моя ідея. Останній крик моди. Суші на живому тілі справжньої японки. Японка знайшлася у сусідньому селищі. Вона нудьгувала із своєю свекрухою у величезному будинку, доки її чоловік волочився за негарними місцевими дівицями по дискотеках.

Наш Жан-Люк раптово від'їхав, полишивши на нас свій ресторан, своє реноме і трьох чарівних гарсонів.

Ми троє, себто Аліна, Віра і я, збилися з ніг, реалізуючи мою шалену ідею — суші. Ми розіслали картки-запрошення усім завсідникам французьких витончених наїдків, і страшенно хвилювалися, чи зберуться вони цього разу.

То був мій тріумф! Недарма ми набили холодильну камеру усякими можливими й неможливими наїдками. Ми скуповували усе, що мало хоч якесь відношення до риби — за нашим уявленням японці їли лише рибні страви, а як то воно було насправді, сказала Аліна, все одно ніякий дідько із округи не знав напевно. Імпровізація і шарм! І гола японка, що мала загладити усі наші «проколи».

Аліна і Віра надягли кімоно. Мушу визнати, що то дуже і дуже чарівне вбрання. Гарсони, троє французів-провінціалів, були зодягнуті самураями, у тому розумінні, як то уявлялося Аліні, себто — багато шовку і парчі, а на боках — криві бойові кортики, аби одразу, на місці, зробити собі харакірі, як, випадком, шановні гості будуть чимось невдоволені.

Віра проштудіювала скоренько по Інтернету кілька японських привітань, а також намалювала тушшю ієрогліфи. То була чистої води авантюра і страшенне аматорство, і порятувало нас від фіаско лише те, що жоден із запрошених гостей знав японську культуру не більше, як з вікна туристичного автобусу, тому наші різнобарвні ліхтарики і, як виявилося пізніше, китайські костюми гарсонів не кололи очі, а, навпаки, створювали чарівну східну атмосферу.

Перефразуючи улюблений афоризм Юргена, скажу: «Не буває невдалих японських суші — буває лише мало горілки», пробачте, саке. Тому я купив кілька ящиків саке, себто горілки, яку ми розігрівали у чайниках і розливали у крихітні келишки — десять марок порція.

І кожен із присутніх панів вважав би за нечемність дати гарсону менше, як десятку чайових за той наперсток теплої горілки, що я їх, себто чайові, одбирав одразу на вході до кухні, а моїм королевам вони засовували сотні за пазуху кімоно, аж наприкінці Віра сказала, що почувається справжньою гейшею.

— Бачиш тепер, любонько, що ти працювала у своїй прокуратурі майже задурно, наражаючись щодня на небезпеку, — сказала їй Аліна, розв'язуючи чергового разу широкий пояс кімоно і стоячи по щиколотку в купюрах посеред службової туалетної кімнати. — Господи, пробач мені іще й сьогодні, —  перехрестилася вона на уявну ікону і вибігла до кухні, де один із самураїв черпачком наповнював крихітні, куплені за безцінок у супермаркеті, чарочки, які потім виявилися підставочками для яєць.

Перелякана японочка, що з неї п'яні гості давно облизали усю ікру, кудись щезла, але цього вже ніхто не помічав. Замість нудної, вимотуючої душу пластинки з народною японською музикою, якою Аліна розжилася випадково у тому ж супермаркеті, гриміли запальні західно-українські тропаки, а тоді пішла «Хаванагіла».

Коли гості на світанку розійшлися, а ми дали кожному із гарсонів відкупного за мовчання, і, за словами Аліни, «підбили бабки», то Віра сказала, що стільки вона і справді б не заробила за довгі місяці на ниві боротьби із кримінальністю.

— Але! — з притиском сказала вона. — Я зав'язую, бо за це можна отримати і строк.

— За що «за це»? — перепитала ображено Аліна. — Ми — чесні підприємці, у котрих…

— …у котрих в морозильній камері заховано труп, — закінчила Віра і одразу ж заснула.

А ми до ранку рахували гроші, складаючи їх купками, і думали-гадали, як нам і справді позбавитися Костантинопулоса.