Читати книгу - "Маринчина лялька"

– Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?

– Він кавуни краде!

– А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?

– Але я сторож! А він мішками носить!

– Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?

– Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?

– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.

– А як же?!

– За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…

Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.

Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.

Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.

Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.

Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…

– Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.

– На, бери та йди собі додому.

І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.

Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.

Мені ж – хоч в тім полегкість…

Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?

Дозрівав горох…

Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.

– Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.

– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…

– То, може, вже не йди? Страшно…

– Страшно? А їсти більше хочеться!

І йде…

Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!

– На тобі ключку! – подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.

Миросі – щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт – і мерщій до рота!

– А солодке яке! – сміється Мирося до Василя.

– Їж, там його ще багато є!

А далі як цвітуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугі, зелені, соковиті! Мирося їх їсть, аж прицмокує:

– Ой добре ж! Ой смачне!

А потім по людських городах дозрівали огірки.

Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.

– Діточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.

То діти – через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина – іще одна Ількова сестра, моя зовиця.

Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.

Аж далі потроху й розговорилася – як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла