Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

— Ні, ні, ні, — говорив він голосом, в якому вчувалася нотка обурення. — Вони могли кинути тут хоч сто станцій, але нащо чіпати сонце? Коли ви вважаєте, що воно омолоджене штучно, то поясніть, будь ласка, навіщо вони це зробили. ЄС-22 могло спокійнісінько існувати ще півмільйона років, але вони підновили його, а після цього спокійно пішли. Виходить…

Сердитий незнайомець теж зник у кабінеті, і його монолог перетворився на нерозбірливе мурмотіння. Слідом за ними почали виходити розчервонілі, галасливі люди. Було дивно, як у маленькій залі станції могло вміститися стільки народу. Віктор притиснувсяч до стіни. Мелькали знайомі обличчя, він ледве встигав відповідати на привітання. Олю теж кудись відтіснили. Кожен намагався висловити свою думку.

— Все зрозуміло! — кричав високий юнак із заклеєним пластирем лобом. — Вони теж наштовхнулися на сліди загиблої цивілізації. Спочатку досліджували їх, потім їм це набридло і вони пішли. Станції кинули, не тягнути ж їх із собою.

— Чому неодмінно загиблої? — вигукували з натовпу.

— Спробуй спочатку довести, що вони були, — прогув чийсь бас.

Серед тих, хто сперечався, з’явився худий, завжди блідий Степаненко.

— Розійдіться, розійдіться! — волав він. — Уже ніч, усі аргументи висловлені. Завтра о дев’ятій ми сповістимо про наслідки. Бажаю доброї ночі!

Степаненко озирнувся, мигцем глянув на Клочкова, Той опустив ноги на підлогу і майже розплющив очі.

— Валентине, я ж просив, — докірливо мовив Степаненко.

— Я вже йду, — швидко сказав Клочков. — Ще кілька хвилин.

Степаненко хитнув головою і рушив до кабінету, але Оля зупинила його.

— О, і ти тут! — зрадів Степаненко. — Вчасно, дуже вчасно. — Всі вже йдуть, зараз відбудеться заключна сцена. Ти сама? Ага, Віктор, якщо ти теж до мене, то в тебе ніяких шансів. Щодо транспорту, звичайно!

— Та ви не хвилюйтеся, Станіславе Івановичу…

— Знаєш що… Спробуй домовитися з будівельниками чи геологами. Коли ненадовго, може, й дадуть. їй-богу, нема в мене нічого, вибач… — Степаненко озирнувся і майже пошепки додав: — Вельковський сьогодні, як ніколи, у формі. Про що він думає — сам бог знає. Із Скворцовим посварився. Олю, може, твоя присутність… Ходімо, це ненадовго.

Вони зайшли до кабінету.

— Зрозумів? — спитав Клочков, знову вмощуючись у кріслі. — Домовляйся з геологами. А геологи — це ми, А з нами ти не домовишся, бо в нас програма…

Віктор промовчав. Базікання Клочкова набридало навдивовижу швидко, але дітися нікуди, треба діждатися Олі. Клочков знову голосно позіхнув.

— Дивуюсь я нашим старикам на базі. Знайшли чиїсь станції й одразу стільки галасу. Біологів зібрали втричі більше, ніж усіх інших. Нащо, не розумію.

— І не зрозумієш. Тут не тільки станції. Тут перше високоорганізоване життя, на яке ми натрапили, — сперечатися Вікторові зовсім не хотілось, але чомусь він усе-таки сперечався.

— Знаю, все знаю. Між іншим, через ці станції зірвано будівництво нашої основної бази. Порівняй, яка нам користь від того й від цього. Я б обрав базу.

— Відпочити б тобі, Валю, полетів би ти на Землю…

Клочков пирхнув і одвернувся.

“Може, все-таки попросити? — подумав Віктор. — Ні, не дасть, у нього програма…”

Двері відчинились, і з’явилася голова в сірій вушанці.

— Моє шанування! — мовила голова. — Попутники до Гримучого чи Б10-2 є? Можу підвезти.

— Заходь до нас, Борисе, — сказав Клочков, — поділися враженнями.

— Іду, — одразу погодився Борис.

Він стягнув шапку і боком проліз у двері. В руках він тримав коротеньку товсту трубу в чорному футлярі. Судячи з усього — важку.

— Здрастуй, Борисе. Мені й Олі на Б10, але вони ще з’ясовують стосунки. Ти не поспішаєш?

— Ні, анітрохи! — зрадів Борис. — Я завтра відпочиваю.

Він обережно поклав трубу в крісло.

— Об’єктив кіберконтролера, — поважно пояснив він, — “Цейс”. Робили рік.

Борис сів і пригладив коротенького рудого чуба. З. його веснянкуватого обличчя не зникала безтурботна усмішка.

Віктор знав, що астрофізик Борис Панченко закоханий в Олю і сидітиме тут хоч до ранку. Йому чомусь захотілося, щоб нарада тривала якнайдовше.

— Ти не був? — спитав Борис, дивлячись на Клочкова. — Хіба це нецікаво?

— Яка різниця, — пробурчав Клочков, який не терпів прямих запитань. — Послухаю завтра о дев’ятій. Хіба не ясно, що там могло бути? Вельковський дав можливість виступити всім, а тепер зробить, як захоче сам. І навіть не пояснюватиме чому. На те він і директор.

— Ти жартуєш? Невдалий жарт, — Борис усміхався.

Він усміхався завжди. Віктор пам’ятав, як ще рік тому, коли на всій планеті була тільки одна група, здебільшого біологи, Борис, єдиний фізик у системі, зайшов у радіорубку, де зібрався тоді весь персонал, обтрусив іній з одежі й промовив:

— Друзі, як вам здається, я схожий на божевільного? — На його губах грала безневинна усмішка.

— А що сталося? — спитав Степаненко.

— Я хочу спитати, скільки років цій планетній системі?

— Майже вісім мільярдів.

— А її сонцю?

Усі засміялися.

— Не думаю, щоб набагато більше, — сказав хтось.

— Не більше, — погодився Борис. — Йому сім мільярдів років.

Спочатку, звичайно, ніхто не повірив. Потім перевірили… Вельковський вважав, що ЄС-22 “омолоджено” штучно, але й він, мабуть, поки що не міг розібратися в ситуації, яка утворилася на Валентині.

— Знаєте що, друзі, — сказав Віктор, — адже тепер немає сумніву, що тут колись існувала цивілізація. Мене тепер не полишає думка: куди вони поділися?

Борис стрепенувся:

— Щось нове?

— Сьогодні Оля робила аналізи глибоких нашарувань, виявила сліди плутонію. Надзвичайно багато плутонію. Порівняно, звичайно.

— Але ж його… Але ж його можна одержати тільки в ядерних реакторах.

— Отож-бо. Треба тепер дізнатися, звідки взялися реактори й куди вони потім поділися.

— Дурниці! — простогнав Клочков. — Не було тут ніякої цивілізації. Ті, хто будував станції, могли принести сюди не тільки плутоній…

— Сліди утричі старші від станцій. Ось у чому притичина.

— Я одного не розумію, — Борис розгублено всміхнувся. — Ну, нехай тут жили розумні створіння. Вони дійшли до ядерних реакторів, побудували космічні станції. Що ж могло з ними трапитись? Як вийшло, що після них лишилося тільки щось сумнівне, по якому можна намагатися якось щось зрозуміти? Відтоді минуло триста тисяч років. Це дуже мало, щоб усе зруйнувалося само. Вони ніби спеціально замітали за собою сліди, знищували все, що могло про них нагадати.

— Нащо ж вони лишили станції? Логічніше припустити, що це не їхні станції.

— Виходить якась зловісна картина, — зітхнув Віктор. — А хто ж погрався з сонцем? І нащо? Цікаво все-таки, що скаже Вельковський.

Клочков хотів, мабуть, знову заперечити, але промовчав. На порозі операторської стояв Степаненко.

— Валентине… — м’яко мовив він.

Клочков скрушно зітхнув, підвівся і попрямував до жилих відсіків.

— І обов’язково ввімкни