Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

на грудях. Ось вони, химерно підрізані знизу, ледь розкосі горіхові очі, в яких уперше за тридцять років я зумів викликати хвилювання: вони зволожилися, сльози збираються над нижньою повікою. З тебе досить, з мене теж, — давай, дзвони в аварійну гравіходів. Тріумф не вийшов. Сумно. Я не створений зводити порахунки. Он сидить, ледве стримуючи сльози, моя давня напіввигадана любов, і я вже почуваюся злочинцем. Кінець грі.

— Ви… щасливі з нею? Вона… дала вам усе, чого ви чекали від мене?

— Ні, Еліно Максимівно. Я робив її в якійсь нестямі, не розуміючи, що задум приречений. Я не зміг головного — покохати. Щоб покохати її, треба було помістити її на ваше місце, і оточити вашою славою, і щоб я чекав біля службових дверей. І щоб мені було двадцять вісім.

— І, можливо, щоб вона ставилась до вас так само, як я?

Помщається… Як це сказано в поета? Вічножіноче… щоб вона побачила, мені треба було привести до порога ні в чому не винну Елі й деструктувати, перетворити на холодець. Але потерпіть, Еліно Максимівно, ця історія закінчиться краще, ніж ви вважаєте, і, можливо, ми станемо найбільшими друзями. Тому що міцна дружба основана на ностальгії по минулому.

— Є категорія чоловіків з собачою вдачею, — але я, на жаль чи на щастя, не з їх числа й не цілую руку, яка б’є. Мені потрібні були ви, але з відповідним почуттям, з ласкою, відданістю, цілковитим розумінням. Двійник усе це зміг.

— Здається… здається, мені все ясно! — дзвінко розреготалась вона, і Андрій Ілліч зрадів, що Еліна відтанула.

— Надто багато солодкого, еге?

— Н-не зовсім.

— То в чому ж річ?

— Я вже казав: у відсутності службових дверей живого театру.

— Ого, який ви марнославний! Невже я вам сподобалася тільки тому, що була відомою актрисою?

Це вже жартівливий турнір. Як добре, добре! Якби все склалося інакше, жорсткіше, я б, мабуть, відчув сьогодні темний тріумф, а потім довго мучився б осадом. Чого доброго, зненавидів би бідолаху Елі.

— Ні. Просто поняття “ви” складалося з усього — зовнішності, голосу, вміння розквітнути на сцені, розуму, слави…

Вона заговорила про інше. Дивилася ніби всередину себе, замріяно й сором’язливо:

— Я раптом чомусь уявила собі театр двійників… Я роздвоююсь, потім я вже в чотирьох іпостасях, і кожна з них втілює іншу рису характеру героїні. Уявляєте? Адже в кожному з нас є кілька “я” — і ось усі вони виходять назовні, сперечаються між собою…

Ніби випливши з глибини зелених осінніх вод, її погляд вернувся до світу і знову ввібрав у себе Андрія Ілліча, веранду, знімки.

— Мені було дуже цікаво знову познайомитися з вами… Андрію. Якщо дозволите, я викличу платформу.

“Хеппі енд”, — тільки і встиг подумати він, почувши тупіт, шарудіння і сміх у малиннику.

Вилетіла на доріжку, перелякавши Буяна й мало не обсипавши лілії, Еліна-молода, босоніж, у майці і брезентових шортах. На шиї в неї стетоскопом теліпалася квітка латаття. Зображуючи мімікою непосильну працю бурлаки, Елі тягла за руку молодого чоловіка, одягненого ще скромніше, зате з мокрими штаньми через плече.

— Тату! Рей упав з човна й не хоче в цьому зізнаватися!

Потім вони помітили гостю. Елі випустила Реєву руку і стала поруч з ним — цибатим, трохи сутулим, з чорними вогнями під карнизом лоба — двійником двадцятивосьмилітнього Андрія Ілліча.

Володимир Єременко
ПРО ЦЕ ЗАПИТАЙТЕ В НИХ

— Не дасть! — сказав Клочков. — Не дасть ні всюдихода, ні флаєра.

Він сидів, заплющивши очі й поклавши на бильця крісла свої довгі ноги у величезних крагах. Навпроти нього був пульт, на екрані якого стрибали хитромудрі криві лінії. Крісло стояло поряд з прозорою стіною операторської, і здавалося, що Клочков сидить на горбкуватій буруватій землі, вкритій подекуди мохом.

Віктор тільки-но встиг зняти дихальну маску, і вона теліпалась у нього на грудях, плуталася під ліктями. Віктор раз у раз хукав у долоні, тупотів ногами й крутив головою, намагаючись упоратися з непокірною застібкою капюшона. На його бороді виблискував іній. Оля вже встигла зняти шубу і з насолодою розтирала рожеві долоні. Вона була в светрі і штанях з унтами.

— Ну й холоднеча! — мовив Віктор. — Градусів шістдесят буде. А у вас, звичайно, сонне царство… Чому ти вирішив, що ми по всюдихід?

— Сидимо, дивимось, розуму набираємося. Сьогодні ви неоригінальні. Вчора вранці теж просили флаєр чи всюдихід.

— Зрозумів, Вітю? — сказала Оля. — Я ж казала…

— М-да, — промимрив Віктор, відкидаючи нарешті капюшон. — А я сподівався. Мені б один ма-аленький всюдихід і дві тонни вантажу на найближчому рейсовику. А то ні апаратури, ні матеріалів, працювати нічим.

— А це вже точно не вийде, — впевнено зауважив Клочков.

— Чого?

— Чого-чого? — Клочков неспокійно засовався. — Не вийде! Бо мені потрібні ще п’ять роботів, два енергоблоки, потім ще генератори, балони…

Клочков замовк, здавалося, він одразу образиться, якщо йому заперечать.

— Ясно, одноосібник, — резюмувала Оля. — Сядемо?

— Сядемо, — погодився Віктор і зняв ноги Клочкова з билець крісла.

— Нечема, — мляво зауважив Клочков, кладучи ноги на інше крісло. — Варвар. Чого ще ждати від біолога?..

— Сказав би краще, де Степаненко.

Клочков недбало кивнув на двері, з-за яких чулися голоси.

— І Вельковський там? — спитала Оля.

— І Вельковський, і Скворцов, але до них не підступитись. Зараз там народжується істина.

— Давно?

— Уже години три.

— Ага, значить, скоро, — завважила Оля.

Вона підвелась і підійшла до прозорої стіни. За нею до самісінького обрію лежала закам’яніла від морозу тундра, схожа на застигле море, яке ще недавно хвилювалось. На ній, наче блоки ілюмінації, де-не-де з моху визирали розкішні многокутники сцілл, чимось схожі на морські зірки. Та, що була ближче до стіни, поволі рухалася, ворушачи щупальцями. Віддалік не поспішаючи тяглася вервечка індрикодонтів. Вони летіли на північ. Оля зітхнула і обернулась.

— Куди ж вони поділися? — промовив Віктор загадково.

— Хто? — Клочков розплющив одне око.

— Щасливі деньочки, — сказала Оля. Вона не любила одноосібників. — Мені, певно, треба ввійти, Вітю?

Віктор стенув плечима, погладив густу темну бороду.

— Та він мовчав, і слова не зронивши, — продекламував Клочков.

— Я ввійду. — Оля нерішуче підвелася.

— Та хто ж вони? — ображено спитав Клочков.

Шум голосів за дверима враз став сильніший, загуркотіли крісла; двері розчинилися. Першим вийшов високий, трохи сутулий чоловік у великих окулярах. Губи його були дивно скривлені, від чого все обличчя мало якийсь страдницький вигляд. Віктор ніколи не бачив Вельковського, але багато чув про нього й тому одразу впізнав йоро. Вельковський швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов через операторську і зник за дверима