Читати книгу - "13 звичок, яких позбулися сильні духом люди"

Ухиляння від змін може мати відчутні наслідки. У випадку Річарда, у разі дотримання старих звичок, він надто ризикував здоров’ям. Що далі чоловік відкладав початок змін, то більшою була незворотна шкода, на яку він себе наражав.

Але уникаючи змін, можна дістати не лише проблеми тіла. Застій спроможний уповільнити особистісне зро­стання у різних сферах життя.

• Залишатися незмінним часто дорівнює застрягти в буденності. Життя стає досить нудним, якщо нічого в ньому не міняти. Особа, яка вирішує просто тримати все настільки прозаїчно та прісно, наскільки можливо, навряд чи проживе багатий та насичений вік та може впасти в депресію.

• Неможливо навчитися новому. З вами чи без — світ все одно зміниться. Не варто думати, що ваш вибір не мінятися переконає і решту людей уникати змін. Продовжуючи увесь час робити все по-старому, є ризик опинитися на звалищі історії.

• Ваше життя може і не покращитися. Без зміни немає шансу на поліпшення. Чимало труднощів очікують рішення та вимагають для цього змін. Проте, ухиляючись від використання нових методів, такі проблеми не подолати.

• Стане важко кинути собі виклик у вихованні корисних звичок. Погані звички розвиваються легко. Щоб покинути такі звички, необхідне бажання спробувати щось нове.

• Інші випередять вас у розвитку. «Мій чоловік уже не той, яким був тридцять років тому на нашому весіллі». Увесь час я чую це на сеансах і повсякчас відповідаю: «Давайте сподіватися, що це не так». Гадаю, що усім вдається подорослішати та змінитися впродовж тридцяти років. Якщо вам несила змінюватися та рости, іншим людям може стати нудно у вашій ком­панії.

• Що довше ви зволікаєте, то важче буде змінитися. Поміркуйте, коли легше кинути палити: після першої цигарки чи після двадцяти років куріння? Що довше підтримуєш звичку, то важче потім її позбутися. Іноді люди відкладають зміну доти, доки настане час. Вони кажуть щось на кшталт «Підшукаю нову роботу, коли буде спокійніше» чи «Буду думати, як скинути вагу вже після свят». Але час може ніколи і не настати. Що далі відкладати зміни, то важчим буде їхнє втілення.

Про Мері Демінг я вперше почула від одного з її близьких друзів, який без упину хвалив цю чудову жінку. Та, почувши її історію, я зрозуміла чому. Однак насправді мене до самого серця вразила наша перша розмова.

Коли Мері було вісімнадцять, у її матері діагностували рак молочної залози. Минуло три короткі роки, і мами не стало. Жінка зізнається, що після смерті матері сховала голову в пісок. З її слів, вона вагалася між жалем до себе — батько помер, коли Мері була підлітком, тож було несправедливо стати сиротою в 21 рік — та потоком діяльності, у який поринула, щоб не стикатися зі справжньою ситуацією.

Але 2000 року, на 50-му році життя — у тому самому віці, у якому помер батько,— жінка почала замислюватися про власну смертність. Того самого року Мері як вчителя старших класів запросили очолити кампанію зі збирання коштів на дослідження ракових захворювань. Школа виступила спонсором. Цей до­свід дав можливість познайомитися з іншими людьми, хто втратив близьких через рак, та благодійність розпалила в Мері пристрасть до змін. Вона почала брати участь і в інших заходах зі збирання коштів на онкологічні дослідження.

Спочатку жінка приєдналася до задуманої Американським онкологічним товариством акції «Естафета за життя». Це була перша благодійницька хода Мері. Потім, у 2008 році, вона долучилася до триденної прогулянки на шістдесят миль (приблизно 97 кілометрів), яку організував фонд боротьби з раком грудей ім. Сьюзен Комен. У Мері завжди жив дух суперництва, та, побачивши, скільки фінансів вдається отримати іншим, вона підняла планку, самотужки зібравшши 38 000 — тисяча доларів за кожен рік після смерті матері.

Однак замість спочивати на лаврах активістка звернулася до людей зі свого містечка по допомогу у збиранні коштів. Її ініціативи з благодійного фінансування досліджень ракових пухлин отримали гарячий відгук у серцях громадян. Мері довідалася, що її рідний штат Коннектикут — другий у країні за кількістю хворих на рак молочної залози. І тут жінку осяяла думка.

Мері вирішила заснувати власну неприбуткову агенцію для збирання фінансів та залучила туди усю громаду. Організацію назвали «Рожевий Сеймур» на честь рідного міста Сеймур, штат Коннектикут. Щожовтня — місяць обізнаності про рак грудей — містяни докладають значних зусиль, щоб усі могли «побачити більше рожевого». Підприємства вбираються в ясно-червоні тони. На стовпах уздовж кожної вулиці майорять рожеві стяги, які є шануванням вцілілим та пам’яттю тим, хто програв боротьбу з раком. Дома прикрашають рожевими стрічками та повітряними кульками.

За роки благодійної діяльності Мері вдалося зібрати майже півмільйона доларів на усе, що стосується боротьби з раком молочної залози. Її організація жертвує певні кошти на онкологічні дослідження та виплачує пряму фінансову допомогу тим родинам, де є хворі на рак. Жінка не тільки не приймає жодних почестей,— а тільки вихваляється чуйними людьми зі своєї спільноти, які беруть участь у кампаніях зі збирання фінансів,— та замовчує власні успіхи. Я дізналася про її випробування на шляху становлення лише від інших людей.

На третьому році громадської активності Мері потрапила у жахливу аварію. Черепно-мозкова травма призвела до значних когнітивних та мовленнєвих ускладнень. Але навіть велика аварія не могла зупинити таку людину, як Мері. Вона відвідувала терапію з відновлення мовлення вісім разів на тиждень та була дуже рішуче налаштована повернутися до збирання коштів на лікування хворих на рак та дослідження. Коли більшість припинила б діяльність, Мері сказала: «Я так діла не полишу». Їй було відомо, що одужання — процес тривалий, однак варіант залишити гру навіть не розглядався. Щоб дістатися цілі, знадобилося п’ять років, але у 2008 році вона повернулася до роботи шкільним учителем природничих наук та до благодійного активізму.

Мері не планувала змінити увесь світ. Натомість вона зосередила