Читати книгу - "Вічний календар"

Якоїсь зими переїхали вони з мамою до Червоногорода. Там Гриць ходив до школи, а потім, у підлітковому віці, перебрався на якийсь час до Львова. Інші учні львівських шкіл, що були багатші, їхали на навчання до європейських університетів. Гриць повернувся до Горабаби й почав торгувати худобою з волохами: з Червоногорода через Горабабу до Язлівця.

З плином днів і років забувалося Грицеві горабабське дитинство, і навіть потоп, який знищив те селище. Життя на новому місці було іншим. Перед Грицевими очима переходили сотні людей із різних країв, ті люди розповідали йому свої історії. Були це купці, які весь час подорожували. Спали під відкритим небом на возах, відбивалися від нападників. Бачили різні міста, знали різні мови і привозили зі собою різні чутки. Особливо любив Гриць зустрічати Сириновичів — старого Минаса, його синів Якуба, Асфатура і Кшиштофа. А якщо з Минасом чомусь не їхали сини на Балкани чи до Туреччини, то супроводжували старого зяті Кіркор і Бедрос. Ніколи не пускався Сиринович у далеку дорогу без загону власної охорони, яку складали бідніші язловецькі вірмени, що служили в нього роками. Завжди Минас привозив щось у дарунок для Грицевих дітей. Варварі — вишивані турецькі хустки. Хлопцям — якусь венеційську забавку або пір’я папуги. Дружині Гриця — Анні — міг уділити оксамиту лазуревого або ж адамашку. Але Гриць завжди був спраглий вісток, що були на Сириновичевому язиці. Гриць знав, що наприкінці вересня Минас, перечекавши татарські чамбули, які могли повертатися з Поділля десь у волоських Цицорах, спокійно вирушав до Язлівця.

І одного такого вересневого дня Матій Баревич побачив на Волоському шляху Сириновичеві вози. Прибіг до батька з вісткою, що Сириновичі повертаються. Прочувши, що купецьку валку видно вже на Волоському гостинці, не дочікуючись, коли валка возів і охорона порівняються з митницею Гриця, Анна з Варварою почали готувати обід.

За якийсь час Сириновичі ввійшли в Баревичів двір.

Гриць побачив, що засмаглі брати Сириновичі та їхні зяті повернулися без старого Минаса. Пригадав собі, що у травні, коли купці рушили в дорогу, на прощання крикнув, що почуватиметься без них сиротою. Але Сириновичі не чули останніх Грицевих слів, бо від’їхали далеко, женучи перед себе двадцять Баревичевих коней, призначених на продаж. Минас сказав тоді, що, може, більше не їздитиме й передасть своє купецтво до рук Якуба.

Якуб і Кшиштоф, які першими ввійшли на подвір’я, прочитали на лиці Гриця здивування, коли той не побачив Минаса.

«Чи, бува, чогось із вами в дорозі не трапилося?» — запитав Гриць.

«Та ні, — відповів Якуб Сиринович, — з татарами, слава Богу, розминулися».

На возах прибульців краму було більше, ніж завжди.

«А де Минас?» — не стримався Гриць.

Сириновичі чекали на таке запитання — і не відповіли. Одним за одним зайшли в хату й усілися за стіл.

Охороні приготували обід надворі. Десять молодих вірмен, простеливши ковдри на вигорілу за літо траву, сиділи колом, як турки. Виглядало, що звикли в дорозі їсти саме так.

«Батько наш Минас, — почав Якуб після того, як втолив перший голод, — поїхав зі Стамбула до Єрусалима».

«То ви аж у Стамбулі були?» — не стримався Матій, на якого зацитькали, щоб не втручався до бесіди старших.

«З купецьким караваном, який переходить землю сирійську, — продовжив Якуб, — хоче побачити на власні очі Єрусалим і помолитися у вірменському храмі».

«Таким було його бажання, — додав Кшиштоф, — і ми йому не перечили».

«Наступного року, — сказав Асфатур, — з Божою поміччю знову поїдемо до Стамбула й заберемо його додому».

Без Минаса розмова в Баревичевому домі зависала: Гриць наче не знав, що сказати гостям, а ті поспішали до своїх жінок, яких не бачили кілька місяців.

Подякувавши й роздавши подарунки дітям, спішили Сириновичі, щоб ще завидна заїхати до Язлівця.

«А що там у Стамбулі?» — запитав Баревич, коли Якуб Сиринович підійшов до свого коня.

«Та наче все спокійно».

«Тут Ашкеназі переказував, — продовжив Гриць, — що османи готують якусь війну».

«Нічого такого ми не бачили, — втрутився Асфатур, даючи зрозуміти Грицеві, що їм пора. — Ні у Стамбулі, ні дорогою».

Через рік Сириновичі знову повернулися зі Стамбула. Минаса з ними так само не було.

Тепер цілий Язловець гудів — мовляв, не знати, чи той багач, перед яким схиляв голову навіть бургомістр, а сорок братів не приймали без нього жодного рішення, — повернеться коли-небудь додому?

І лише третього року першим Минаса Сириновича побачив Гриць Баревич, а тоді й Язлівець. Провернувся купець до Язлівця, переповнений враженнями від побаченого, почутого й пережитого. І було видно, що Єрусалим світився всередині Минаса й Минас світився Єрусалимом. Як Гриць зауважив, говорив Сиринович іншою мовою, коли звертався до синів та зятів. Були ті слова зчитані зі Святого письма, обдумані й рівні, наче їх поклав на папір упевненою і твердою рукою переписувач книг.

У Єрусалимі Сиринович пробув три роки. І знову перейшов із караваном через землю сирійську до Стамбула, а там ще пів року чекав на своїх синів, яких затримала негода. Був у християнському храмі, молячись і читаючи книжки. Знав старий Минас, що сини його прибудуть на береги Босфору й чекав їх із дня на день. Подумки часто повертався до Храму Гробу Господнього. Бо коли гладив і цілував камінь, із якого збудовано Храм, то чув, як хтось із родини Джудехів відчиняв головні двері ключем зранку, а надвечір тим самим ключем хтось із родини Нусейнбехів — зачиняв. Джудехи й Нусейнбехи були мусульманами. Щоб уникнути колотнечі між вірменами та греками, право відчиняти головні двері Храму мали два єрусалимські роди мусульман.

Майже кожен день шлях Минаса Сириновича в Єрусалимі пролягав від Храму Гробу Господнього до катедрального собору святого Якова. Відділяли ці два храми якихось п’ятсот метрів. Бувало, дочекавшись, поки