Читати книгу - "Мости округу Медісон"

– зустрітися зі мною сьогодні, зважаючи на спостережливість та допитливість людей у маленькому містечку, то вам не треба почуватися так, ніби ви мені щось винні. Чесно кажучи, мені однаково, що про мене тут думають. Так чи інак я заїду до вас пізніше. Просто хочу сказати, що я, можливо, припустився помилки, запросивши вас. Але ви маєте право відхилити моє запрошення, коли вважаєте за потрібне. Хоч я був би радий, якби ви до мене приєдналися.

Франческа сама думала про це, відколи він зателефонував їй уперше. Однак вона вже все вирішила й не відступить.

– Ні, я хочу подивитись, як ви працюєте. Поговір мене не обходить.

Насправді вона неабияк хвилювалася. Але щось опанувало її тієї миті – якась непереборна жадоба ризику. Вона будь-що поїде до Кедрового моста.

– Чудово. Побачимось.

– Гаразд.

Він був дуже чутливий. А втім, вона вже знала це.

О четвертій Роберт Кінкейд заїхав до свого мотелю, виправ у раковині кілька речей, одягнув чисту сорочку й закинув ще одну в кабіну автівки разом зі штанами кольору хакі та коричневими сандаліями, придбаними тисяча дев’ятсот шістдесят другого року в Індії, де він робив репортаж про дитячу залізницю коло Дарджилінґа. У барі він купив два ящики пива «Будвайзер», по шість пляшок у кожному. Вісім пляшок він відразу поклав у холодильник із плівками – більше туди не вміщалося.

Спека, знову страшенна спека. Післяполудневе сонце в Айові пекло так, ніби хотіло розтопити цемент, бетон, землю… Жаром дихало із заходу, і все наче скипало від нестерпного вару.

У барі було темно й досить прохолодно. Вхідні двері були відчинені. Великі вентилятори – кілька на стелі й один на стояку біля дверей – ревіли з гучністю сто п’ять децибелів. Але чомусь саме через цей шум, злитий із запахом несвіжого пива та диму, брязкотом музичного автомата й напівворожими виразами облич, що зиркали з усіх боків, Кінкейдові видавалося тут значно гарячіше, ніж було насправді.

Сонце надворі шкварило безжально, майже до болю, і Роберт думав про Каскади з ялинниками та бризи на узбережжі протоки Сан-Хуан-де-Фука біля мису Кайдака-Пойнт.

Проте Франческа Джонсон, здавалося, зовсім не відчувала спеки й мала чудовий вигляд. Вона притулилася до крила свого пікапа «форд» у затінку коло моста. На ній були ті самі джинси, що так їй личили, сандалії та біла бавовняна сорочка, яка чарівно підкреслювала її фігуру. Зупиняючи машину, Роберт махнув жінці рукою.

– Вітаю. Радий бачити вас. Оце так спека! – промовив він.

Невинна розмова ні про що. І знов звична ніяковість через присутність жінки, до якої він був небайдужий. Кінкейд ніколи до пуття не знав, що треба казати. Коли, звісно, не йшлося про якісь поважні речі. Навіть попри його досить розвинене, хоч і своєрідне почуття гумору він був глибокодумний і серйозно ставився до життя. Мати завжди казала, що вже в чотири роки він був цілком дорослий. Це не раз допомагало йому в роботі, однак його серйозність заважала спілкуватися з такими жінками, як Франческа Джонсон.

– Я хотіла подивитись, як ви працюєте. Творите, як ви кажете.

– Що ж, ви незабаром побачите. І це, мабуть, вам швидко набридне. Принаймні іншим людям завжди ставало нудно. Це не те, що слухати, як хтось грає на фортепіано, коли ви мовби долучаєтеся до творчого процесу. У фотографії ж творчість і показ її результатів розділені в часі. Сьогодні я творю, а показ результатів відбудеться тоді, коли знімки опублікують у журналі. Тож зараз ви тільки побачите, як я метушуся. Але ви особливий глядач. Справді, я дуже радий, що ви прийшли.

Остання фраза зачепила її. Роберт міг би й не казати цього, обмежившись словами «особливий глядач». Без сумніву, Кінкейд був щиро радий її бачити. І жінка сподівалася, що її присутність він сприйме за вияв таких самих почуттів.

– Я можу вам чимось допомогти? – запитала вона, поки він узував свої гумові чоботи.

– Візьміть отой синій рюкзак. А я понесу рудий і штатив.

Так Франческа стала асистенткою фотографа. Він помилявся. Їй було на що подивитися. То був своєрідний показ, хоч Роберт і не усвідомлював цього. Саме риси, помічені в ньому ще вчора, й приваблювали Франческу: грація, швидкий погляд, гра м’язів рук. А найбільше те, як він рухається. Чоловіки, яких вона знала, видавалися проти нього незграбами.

У його діях Франческа не помічала ніякого поспіху. І він справді ніколи не квапився. Але в ньому було щось від дикої сарни, хоч жінка й відчувала, що за тією гнучкістю ховається міць. У її очах він більше скидався на леопарда, ніж на сарну. Так. Саме на леопарда. Бо не був здобиччю. Радше навпаки.

– Франческо, дайте мені камеру з блакитним ремінцем, будь ласка.

Вона розстебнула рюкзак і обережно дістала камеру. Роберт поводився зі своїм обладнанням досить недбало, однак вона дуже боялася впустити дорогу річ. На хромованій накладці видошукача був напис «Нікон», а ліворуч, трохи вище від назви фірми, стояла літера «Ф».

Він наблизився до моста з північно-східного боку і став навколішки з опущеним штативом. Не відриваючи ока від видошукача, він простяг ліву руку, і жінка дала йому камеру, відзначивши, як вправно його пальці зімкнулися навколо об’єктива, тільки-но торкнулися приладу. Він натис шток на кінці тросика – того самого, що вчора стирчав з кишені його жилета. Затвор клацнув. Фотограф звів його знову і зробив ще один знімок.

Потім він простяг руку й відгвинтив камеру від штатива. Відклавши її вбік, Роберт заходився прикручувати ту, яку подала Франческа. Не спиняючись ні на мить, він озирнувся на жінку й усміхнувся:

– Дякую, ви першорядна асистентка.

Вона трохи зашарілася.

Господи, та що ж це в ньому таке?! Він наче чарівна чужопланетна істота, що прилетіла на хвості комети й приземлилася на доріжці коло її будинку.

«Чому я не можу нічого відповісти на його подяку? – думала вона. – Поряд із ним я видаюсь якоюсь роззявою, хоч у тому, звісно ж, нема його провини. Річ не в ньому, а в мені. Я просто не звикла спілкуватися з людьми, чий мозок працює так швидко».

Роберт заліз у воду й перебрався на другий берег. Вона перейшла через міст із синім рюкзаком у руках і стала позад нього – щаслива, незбагненно щаслива. Була якась енергія, особлива наснага в тому, як він працював. Він не чекав, доки природа розкриється перед ним, а м’яко розкривав її сам, надаючи їй форм згідно з власним баченням, що склалося в його уяві.

Він підбивав під себе сюжети