Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

— Точно. Отже, знаєш. Так от, його заарештовано.

Артем Тесленко, син викладача і аспірант Політеху, відучора сидів у слідчому ізоляторі Косівського райвідділку міліції за підозрою в розповсюдженні наркотиків. Хлопець розповів матері, що в його рюкзаку нібито знайшли патрони. Звернули увагу також на печатку Київського політехнічного інституту, виготовлену з деревини.

За все це можна було поплатитися кількома роками в’язниці.

Євген стрепенувся від несподіванки.

— Звідти дзвонили?

— Так. Телефонував Артем. Додому.

— Ти віриш у ці звинувачення?

Настя гостро глянула на хлопця.

— Нісенітниця. Його підставили.

— Тобто?

— Хто зна… Він був сам. Поїхав на Гуцульщину по свиту для колядування, у селі купив. Задешево якась жінка продала. Тепер він згадав: вона чомусь дуже пильно подивилася в обличчя. Пішки повертався до Косова. А за півгодини на дорозі наздогнали двоє міліціонерів. Затримали. Каже, наркотик і патрони підкинули йому в сумку непомітно, під час обшуку.

Концерт прослухали неуважно, прокручуючи подумки розмову. Про тітку забули, мовчки вийшли на вулицю. Євген розгледів Настине напружене обличчя. «Невже… вона кохає цього… Артема?»

— Мати Тесленка розраховує на твої зв’язки? — різко поцікавився він.

Дівчина неуважно кивнула:

— Але Борис Шевченко, на жаль, зараз у Страсбурзі.

— А твій дядько? Адже тепер він міністр…

– Ігор Леонідович у Кремлі, на переговорах з «Газпромом».

Знову запала мовчанка. Чубенко покусав губи, подивися на свої нігті й несподівано для себе запропонував:

— Здається, я зможу тобі допомогти. Треба зв’язатися з моїм батьком. У нього є колеги в Києві, вони витягнуть хлопця з буцегарні.

Настині очі враз спалахнули. Вона схопила Євгена за руку, уривчасто вигукнула:

— Мерщій ходімо! Треба негайно зателефонувати. Краще з мого дому. Їдьмо на Льва Толстого.

Надія Миколаївна відразу підняла слухавку. Сказала, що батько на роботі. Хоча в сім’ї вважали, що негоже звертатися за робочим телефоном у приватних справах, Євген, не вагаючись, набрав прямий телефон полковника Чубенка.

— Ти де? Чекай на мій дзвінок, — відповів батьків голос.

За кілька хвилин Женя все розповів.

— Ти готовий поручитися за цього хлопця? — ще раз перезапитав Володимир Андрійович.

Євген уявив собі пряму, високу батькову постать, його рано посріблене сивиною чоло і привітні сині очі, в які задивлялася вся жіноча частина управління.

— Тату, це абсолютно безневинна людина. Якесь непорозуміння. Насте, скажи!

Дівчина повторила все, що знала про історію затримання Артема, назвала свою і Тесленкову домашні адреси, імена та по батькові членів сім’ї, запевнила, що добре всіх знає, адже вони деякий час були сусідами. Однак у полковника залишалися запитання.

— Від нього чогось вимагали, його били?

— Він не казав. Але й не міг вільно говорити. Ледь випросив дозволу подзвонити додому.

Полковник зітхнув.

— Розумієш, Женю, коли йому щось там підкинули, Бог із ним. Менти таке роблять через раз, і всі про це знають. А ось печатка… Навіщо вона йому?

Настя розповіла, що зараз Артем у академічній відпустці через хворобу. Рік тому ходив із хлопцями в Карпати, і там відморозив пальці на нозі. Ледве врятували ногу, півтора пальця довелося відрізати, бо починалася гангрена. Поки хворів, займався різьбленням. З-поміж іншого, вирізав і ту злощасну печатку. «Може, думав, колись знадобиться для студентського проїзного квитка,» — зробила припущення Настя, яка знала, що Артемова родина бідує. Євгенові довелося також запевняти батька, що знає Артема по Ірпеню, що то не якийсь там бурлака, а нормальний хлопець, навчається в Центрі кобзарського мистецтва…

На тому кінці дроту чи то чхнули, чи пирснули сміхом. Так Володимир Андрійович виказав поблажливість до дитячого лепетання цих двох, які затято захищали однолітка. «Темна конячка, — подумав полковник. — Якби я не знав Настиного опікуна, та й свого сина, то ще б подумав, чи варто влізати в цю справу…»

Поки Настя з Євгеном збуджено навперебій кричали в телефон, біля них на столику з’явилася тарілка з шоколадом, печивом і мандаринами. У квартирі нічого більше із харчів не знайшлося. Пізній час позбавляв будь-яких надій на нормальну вечерю. Втім порожній холодильник буввизначальною рисою дому Самохіних. Тут не любили куховарити. Дружина Ігоря Леонідовича — струнка сорокарічна пані — захоплювалась духовними практиками, а отже, й дієтами. Вона мала відсторонений вираз обличчя й очі великомучениці. Такий вид буває у балерин і поетес. Лідія Володимирівна, викладач гри на фортепіано, слухала музику в собі.

Після батькової обіцянки допомогти Євген раптом відчув, наскільки зголоднів і стомився. Жінки запропонували переночувати тут, й він погодився. Настя телефонувала Тесленкам, а хлопець розмірковував, куди б це збігати по харчі. Лідія Володимирівна розповіла, як дійти до найближчого нічного супермаркету. Хлопець попрямував до ліфта.

Чубенкові уявлення були абсолютно зруйновані. Комфортабельно влаштована, напівпорожня квартира Самохіних вразила вишуканим снобізмом людей, вільних від потреби дбати про хліб щоденний. Його тут, власне, й не споживали. Простором для життя тут вважали всесвіт, оскільки мали найширший доступ до найкращих витворів природи і мистецтва. Стеля близько чотирьох метрів заввишки вимагала чималої вигадливості, але й коштів не пошкодували. Після ремонту центром інтер’єру став витончений напівкруглий еркер; вікна й двері прикрасили вітражі. Оригінальне планування, підлога була двох рівнів, картини, вази… Декоративний водограй дзюркотів у передпокої, що розмірами нагадував фойє філармонії. Книжкові шафи, стилізовані під старовину, і фортепіано навіювали спокій і налаштовували на філософський лад. Квартиру Лідія Володимирівна отримала у спадок від бабусі, відомої актриси, й, звісно, переобладнала за сучасними смаками. Але в цих палатах рідко лунав сміх. Сім’ї Самохіних бракувало дітей. Можливо, тому ця квартира чимось нагадувала нежитлове приміщення.

Євген глянув на небо. Незвично ясні для початку зими зорі перемовлялися своєю таємничою