Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Абсолютна зухвалість твердження, ніби існує лише один Бог, творець усього всесвіту, і що Він вибрав нас (а не вас чи когось іншого) як Свій народ і «Свою власність266 — досі залишається для багатьох порохом в оці. Вшанований у 1998 році Нобелівською премією португальський романіст Жозе Сарамаґу сказав, що євреї «заражені страшною глибинною “переконаністю”, ніби […] десь у світі існує народ, обраний Богом»267. Популярний грецький композитор Мікіс Теодоракіс, автор музики до фільму «Грек Зорба» (і державного гімну Палестини) заявив, що євреї — «корінь зла». В інтерв’ю ізраїльському репортеру він наголосив на їхньому відчутті себе «дітьми Господніми. Обраними»268.

Та чи продовжують сучасні євреї вірити у свою «обраність» і чи передбачає вона вищість?

Видатні єврейські філософи сучасної доби довго не могли змиритися з цими ідеями269. Спіноза заявляв, що «Бог не обирав наш народ перед іншими» — і за ці єретичні ідеї його у віці двадцяти трьох років вигнали зі спільноти270. Ідучи вузькою стежкою єврейської асиміляції в антисемітській Німеччині вісімнадцятого століття, філософ Мозес Мендельсон (дідусь композитора Фелікса Мендельсона) стверджував, ніби Бог відкрив євреям «закон», а не релігію, і що євреї не мають особливих підстав претендувати ані на спасіння, ані на одвічні релігійні істини271.

Перші покоління американських євреїв особливо емоційно ставилися до ідеї, що євреї — особливий, обраний Богом народ. На думку Арнольда Айзена, «відмовитися від претензій на обраність означало би відкинути сенс життя, який століттями живив єврейську ідентичність і віру, але водночас наполягати на цих претензіях означало би піддати сумнівам або навіть відкинути безцінний дар Америки, яка погодилася прийняти євреїв»272. Реконструктивістський юдаїзм273, заснований у 1920-ті роки американським раввіном, відмовлявся від обраності, адже вона несумісна з рівністю і демократією. У реформістському юдаїзмі274 йшлося про «місію бути свідками присутності Бога», але відкидав ідею обраності або принаймні уникав її275.

Однак навіть зі зникненням ідеї обраності євреї фактично не відмовилися від думки про свою винятковість. «Немає сумніву, — писав про євреїв Фройд, — що вони винятково високої думки про себе, що вони вважають себе […] вищими за інші народи»276. Відколи на початку двадцятого століття статус євреїв зріс, вони менше боялися висловлювати це відчуття винятковості. у 1915 році Луї Брендейс, який незабаром мав стати членом Верховного суду Сполучених штатів, у своїй промові в Нью-Йорку зробив таку приголомшливу заяву:

У якого народу у світі достойніше […] минуле? Чиї життєві переконання більше варті поширення? […] З-поміж усіх народів дві крихітні  держави вирізняються своїм внеском у нашу нинішню цивілізацію: грецька і єврейська. Євреї дали світові три найбільші релігії, шану до закону і найвище розуміння моралі. Нашу концепцію закону втілено у Конституції Америки277.

Для Брендейса переслідування, яких упродовж століть зазнали євреї, були додатковим свідченням на користь цього народу. Він додав, що переслідування поглибили єврейську «здатність співчувати» і навчили їх «стійкості, терпіння, самоконтролю і самопожертви […] поглибили пристрасть до справедливості»278.

Ідея історичної винятковості євреїв робила концепт обраності практично не потрібним. «Не в тім річ, почуваємося ми обраними чи ні, — заявляв народжений в Австрії єврейський філософ Мартин Бубер, — а в тім, що наша роль в історії справді особлива»279. Це відчуття історичної унікальності, начебто підтверджене трьохтисячолітньою історією виживання і звершень, відлунює у серцях євреїв у всьому світі.

Однак така винятковість — двосічний меч. Майкл Шейбон описав «засадничу подвійну природу» переконання євреїв у власній винятковості280: це «скарб» і водночас «прокляття», «благословення» і «тягар», «окремішність, яка може знаменувати спасіння або знищення. У нашій історії обраність надто часто означала відсіювання». Проте навіть нацистський геноцид став чимось на кшталт викривленого символу національної вищості для деяких єврейських лідерів — особливо в Америці, починаючи приблизно з 1970-х років. Вони долучилися до того, аби багато інших євреїв, як-от історик Пітер Новик, сприймали змагання з іншими групами за те, «хто більше страждав», і «мало не гордість Голокостом» як «збочену сакралізацію» Аушвіца281.

Сучасні американські євреї здебільшого ввічливо аплодували би словам головного британського раввіна і члена Палати лордів Джонатана Сакса, який засудив поняття «єврейської вищості» і «єврейської меншовартості», назвавши їх «двома боками однієї медалі»282. Однак вони могли би отримати більше задоволення — принаймні на самоті — від матеріалів на кшталт статті під назвою «Єврейський геній» у каталозі Чарлза Мюррея за 2007 рік, де йдеться про «надзвичайно широку представленість» євреїв на «найвищих щаблях у галузі мистецтва, точних наук, права, медицини, фінансів, підприємництва та медіа»283.

У 2012 році 70% євреїв в Ізраїлі284 заявляли, що вірять в обраність власного народу. Для євреїв у США цей показник і близько не може бути таким, з огляду на опитування, за якими менше половини з них вірять у Бога. Та навіть без релігійної віри відчуття єврейської винятковості часто є складником їхнього виховання. Когось привчили пов’язувати цю винятковість з єврейською відданістю правосуддю, закону чи моралі, інших — з єврейською наполегливістю у постановці запитань, решту — з єврейськими інтелектуальними досягненнями285.

Хоча, як вважає письменник Філіп Рот, для цього може взагалі не бути жодного сформульованого базису. Він писав, що американські євреї успадкували від своїх батьків «не кодекс законів, не кодекс навчання, не мову і навіть не Бога», а радше тип світогляду, «нічим не підтвердженого світогляду», який «можна було перекласти двома словами: “євреї кращі”». І додав: «Було відчуття унікальності, і з огляду на нього ти міг сам винайти власну унікальність, винайти те, в чому ти кращий»286.

Хай що було би підґрунтям: божественна обраність, історія, інтелект, мораль чи «нічим не підтверджений світогляд», — єврейське відчуття певної винятковості проіснувало три тисячі років і навряд чи скоро зникне287.

Відчуття вищості у мормонів, як і у євреїв, історично закорінено в ідеї обраності, та в них бракує елементу екзистенційної тривоги.

Мормони без зайвих роздумів претендують на єврейську мантію. Їхні лідери називають свою спільноту Юдеєю, долину Солт-Лейк в Юті — Сіоном, авпророцтвах закликають до побудови «Нового Єрусалима»288. Мормони мають власного Мойсея — Бриґама Янґа289, і власний Вихід, коли вони на чолі з Янґом здійснили важкий перехід дикими просторами Америки, рятуючись від ворогів, які переслідували їх і вбили їхнього пророка Джозефа Сміта. Кожній мормонській дитині розповідають, як губернатор штату Міссурі Лілберн Боґґс у 1838 році видав «наказ про знищення»290.