Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Він замовк, збираючись із думками, тоді мовив далі:

— Ви люди бувалі і знаєте, що нині робиться на світі. Давня Русь повертається на свої місця. І звісно, Орді таке не до вподоби. Поки що вона мовчить, проте будь-якої миті її тумени можуть знову заполонити нашу прадідизну. Тож коли великий князь садив мене на канівський стіл, він велів передати вам, аби ви не забували, на чиїй землі живете і по чиєму наказу маєте негайно йти на ратну службу. А оскільки я розуміюся на ратній справі, то можу не тільки передати веління великого князя, а й докласти своїх сил для того, щоб на його поклик прийшли не якісь там лежні з Чорного байраку, а міцна, добре навчена дружина.

— Ні, князю, не вийде по-твоєму, — озвався зарослий по самі очі бродник, що стояв поруч з Барилом. Боброк завважив, що вони перед цим перекинулись декількома словами. — Ми сюди прийшли пересидіти лиху годину, а не навчатися зранку до ночі ратної справи. А володіти луком і ножем ми і без тебе навчилися.

— Помиляєшся, — різко відказав Боброк. — Час нині такий, що навряд чи знайдеться така нора, де б можна було пересидіти лиху годину. Де б ти не ховався, біда тебе все одно зачепить — чи то руським мечем, чи татарською шаблею.

— Це ще видно буде, — насмішкувато примружився зарослий. — Та мене зара цікавить інше. От ти кажеш: Русь повертається. Але яка ж це в біса Русь, коли на її чолі сидить князь-литвин? А він, може, ще гірший від татарина.

— І на це можу відповісти тобі, — сказав Боброк. — Ось маю листа великого князя Ольгерда до вас і всіх тих, хто живе на землях від Росі до Тясмину і вважає себе бродником. Великий князь підтверджує ваше право селитися, де хто хоче, і запевняє, що у ваші справи втручатися не буде і ваших звичаїв не ламатиме. Він навіть данину не братиме — ні з бідного, ні з багатого.

— Це добре, — загуло навколо.

— Єдина його вимога, — підвищив голос Боброк, — служити йому зброєю.

Лист пішов по руках. Брали його обережно, мов якусь дорогу цінну річ (хоча дехто й ногами догори), шанобливо вдивлялися у візерунково розписані літери і передавали далі.

— По нашому писано. Тоді, мабуть, у Литві таки й справді розмовляють по-нашому.

— Атож, я, коли був у Києві цієї весни, то трохи потерся біля княжої дружини. То всі як один по-нашому балакали. Аж не вірилося, що з Литви прийшли.

— Повернулися, Стецьо. Не прийшли, а повернулися на свою дідівщину.

Лист поволі мандрував по руках і нарешті повернувся до свого власника. Боброк підняв його над головою і сказав:

— А тепер, товариство, порадьте, як з ним бути. Бо велено мені передати його до рук отамана. То кому маю вручати?

Погляди всіх зупинилися на старшині. Старшина розгублено позирала один на одного. Мовчала.

— Ет, що тут довго гадати? — вигукнув Данило. — Оце зараз виберемо отамана, аби не морочити голову ні собі, ні добрим людям… — і, надимаючи жили на товстій шиї, заволав: — Дмитра отаманом!

— Е, ні, — стримав його Боброк. — Робіть це без мене. До того ж, не обов’язково обирати тільки Боброка, є, напевно, й інші. А перед цим, як у вас водиться, відведіть мене до якогось куреня, де б я міг дочекатися вашого рішення.

— Прошу до мене, князю, — вклонився Степан Рубець.

— Чому це князь має йти тільки до тебе? — виступив наперед опецькуватий Йовмен. — Князь Дмитро ще молодий і йому, кхе, твої ікони ні до чого. А в моїй господі і стіл аж з Києва, і до столу дещо знайдеться.

— У мене теж курінь непоганий, — заперечив Данило. — Правда, столу немає, зате звідусіль видно, хто з чим підходить. А то обставилися паличчям — чи то ви від людей одгородилися, чи то люди від вас. А щоб не закортіло ще комусь пожартувати, поставлю хлопців для охорони.

— Охорони не треба, — заперечив Боброк і помахом руки підкликав Сашка. — Ми і без вашої охорони одіб’ємося від будь-кого. Правда, хлопче?

І, обійнявши Сашка за плечі, Боброк рушив слідом за Ратищем.

Курінь Данила стояв на белебні. Він був складений з товстого шару ялинових лап, між якими на всі боки проглядалися широкі щілини. Видно, Данило любив, щоб його помешкання продувалося вітрами. В кутку лежало оберемків зо два сіна, і Боброк, кинувши зверху свого плаща, одразу влігся на ньому.

— Гарно як, — із задоволенням зазначив він. — Ну, хлопче, що скажеш? Сподобався тобі тутешній люд чи ні?

— Та я ще й сам не зрозумів, — зізнався Сашко. — Там таке трапилося, дядьку… княже… не знаю, як вас тепер і звати.

Боброк посміхнувся.

— Зви, як і раніше, дядьком Дмитром, — дозволив він. — А там щось придумаємо. То про що ти хотів розказати?

— Та, там рука була.

— Яка ще рука?

— Волохата така. Я саме за вас кричав, аж дивлюся: вона лізе з-за возу і одразу ж — під сіно. А тоді почала за клунок смикати. Я її як впережу пужалном! А з-за