Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Там, об’їхавши освітлений нічними вогнями «побудований тисяча сімдесят восьмого року» храм Дзерудідзі, ми попрямували до готелю, знявши для кожного з нас по номеру. І це було гарною ідеєю, бо, врятований від необхідності проговорити зі своєю дочкою всю ніч, вранці я міг посміхатися, підганяючи її й везучи до чудес цієї справді багато в чому дивовижної країни.

Найвидатнішими формами традиційного театру є Но (Ногаку) — синто-буддійський середньовічний містерійний театр масок; Кабукі — театр пізнього середньовіччя для ремісників і купців, у якому ставлять переважно гостросюжетні історико-героїчні та побутові драми; Бунраку — театр великих ляльок, який сягнув розквіту паралельно з Кабукі (XVII–XVIII століття), й найкращі твори для якого написані японським Шекспіром — Тікамацу Мондзаемоном.

Ми їздили в храми, відвідували барабанне шоу, блукали вулицями міст, заходили в крамнички, музеї та невеликі, більше схожі на ті ж таки музеї, аптеки. Ми знайшли Макдональдс, де Марина змогла нарешті нормально поїсти. Ми побували на концерті цитри кото і флейти сякухаті й на запуску повітряних зміїв. Ми фотографували Маринку й фотографувалися поруч з нею. Ми не давали їй ані хвилини відпочинку і спокою, і повертаючись у свій номер, вона частенько засинала, не знявши своїх важких черевиків і не прийнявши душ.

— А потім, — посміхався Дмитро, — коли дядько Сашко зрозумів, що це актор, а не акторка, то дуже розсердився. І тоді…

— Можу собі уявити, — сказала Маринка. — Ви побили його?

— Зовсім трішечки, — сказав Сашко. — Так. Щоб наступного разу…

Ми вийшли з таксі біля театру кабукі. Розчинившись у натовпі одягнених у яскраві сорочки туристів і японців у неяскравих, але дорогих кімоно. До афіш Кабукі, «трупа Тікамацудза» «Самогубство закоханих у Сонедзакі».

— Якщо не сподобається, — сказав я Марині, — ми відразу підемо.

Найцікавіше, що такий розхвалюваний японцями театр — це одне з найнудотніших видовищ у світі. Але бути в Японії і не побачити його… Моя дочка героїчно витримала цілу дію.

— І так до самісінького кінця? — запитала вона.

— Ага.

— Тоді ходімо.

А от сумо викликало в неї справжній захват.

Вона кричала, рвала білети ставок, замовляла солодкий рис у рознощиків і, підхопившись у момент перемоги сумоторі, який їй сподобався, розливала солодку воду на спини й голови тих, хто сидів попереду.

— Нічого-нічого, — говорив Сашко, одним поглядом саджаючи на місце всіх незадоволених. — Нехай дитина порозважається.

— Тобі подобається?

— Дуже! — відповіла Марина й закричала: — Давай, товстунчику, так його!

Гьодзі — суддя, який перебуває на помості під час двобою. Гіносе — премія у два мільйони єн, що її вручають за підсумками турніру борцеві, який виявив найвищу технічну досконалість. Гумбай— оригінальне віяло в руках гьодзі, яким він указує на переможця двобою.

Ми прийшли на самий початок, щоб Маринка могла побачити, як поливають водою і саке глиняний ринг.

Парад товстунів-сумоїстів був більше схожий на ювілейне засідання торговців гербалайфом, коли ті показують, що було з клієнтами, які довірили їм своє здоров’я, «до того, як вони почали приймати…»

Неймовірного розміру товстуни вийшли чотирма рядами і присіли навпочіпки, щоб ведучий міг представити кожного з них.

— Саюморі!!!

І один із товстунів підводився, похитуючи своєю настегенною, більше схожою на випатрану волинку, пов’язкою.

— Сорок вісім перемог!!!

— Що він говорить?! — запитувала Маринка.

— Він каже, що цього пупса-переростка звати Саюморі і що він одержав сорок вісім перемог! — тут було так галасливо, що доводилося кричати.

— Сорок вісім? Ні, — хитала головою Мариночка, — він не виграє.

— Отак, — посміхався мені Сашко.

Сумоїсти, або ж сумоторі, живуть громадами — хея, в які входять не тільки молоді чи вже досвідчені, відзначені безліччю перемог бійці, а й новачки, котрі виконують обов’язки кухарів та прислуги, а також масажисти і тренери. Причому тренер у кожній громаді тільки один. Саме йому належить право приймати рішення про…

Він підіймався сходинками рингу, хапав повну жменю солі з дерев’яного цебра й обсипався нею так, щоб поцілити в глядачів перших десяти рядів.

Потім, піднявши одну ногу, застигав у зовсім немислимій для нього позі, і зал голосно рахував:

— Десять! Двадцять! Тридцять!

Деякі з борців могли вистояти так до