Читати книгу - "Неболови"

Повітря в кімнаті наелектризоване. Три пари очей дивляться сторожко… Надія Григорівна нервово шарудить пакетом, що в неї на колінах. Толя помічає, що в неї червоні обвітрені руки.

— Я вам ось печива спекла, — робить вона перший крок назустріч, — мої люблять. Може, і вам сподобається.

— Спасибі, — стримано відповідає він, беручи пакет.

Знову западає мовчанка.

— А знаєте, як у нас у селі красиво… І річка є, на ній навіть лебеді живуть, — друга відчайдушна спроба Надії Григорівни налагодити контакт захлинається тишею.

Анька починає шарудіти кульком. Крадькома розгортає його, пробує випічку на зуб. Крихти сиплються на килим, але сьогодні її за це не сварять. Вона сором’язливо усміхається Надії Григорівні діркою на місці перед­нього зуба й ховається за братовим плечем.

— Їж, дитино, їж, — радіє та.

Завідувачка рипить стільцем. Толя приглядається до жінки з обвітреними руками.

…Мама Надя. Так вони називають свою нову матір. Спочатку в Толі язик не повертається. Ціпеніє в роті, стає як колода. Важка, гаряча. Так складно сказати «мама» чужій людині, коли боявся називати цим словом рідну. Аньці легше. Вона щебече без проблем. Мама Надя. Мама. Надя. Толя вимовляє вперше, давиться, наче черствими крихтами хліба. Слова йдуть не від серця. Виходять нещирими. Мама Надя сердиться. Толі соромно. Але вдіяти із собою нічого не може.

Мама Надя, її чоловік дядько Сергій, студенти Віталік та Аліна, погодки Ваня, Сашко і Катя, яких теж забрали з притулку, — їхня нова сім’я. Усі вони живуть у великому цегляному будинку в селі. Толя — у хлопчачій кімнаті, Анька — з дівчатами. Після Харкова тут усе здається тихим. Зменшеною копією. За кілька років Толя встиг від цього відвикнути. Став «городським». Так його із сестрою дражнили інші мамині Надині діти, бо не вміли вони поратися із сільською роботою. А роботи тут було — непочатий край. У мами Наді велике господарство. Попорати та подоїти худобу, відігнати на пасовище, накосити трави, дати лад городу, приготувати їсти — обов’язків ставало на всіх. Заробляла мама Надя торгівлею набілом на базарі. Моталася до Харкова на Благбаз кілька разів на тиждень. Через це на вулиці її не любили. Називали «торгашкою».

— Понабирала дітей, як дармової робочої сили. Вони пашуть, а сама лише по базарям їздить та грошики рахує. Та й хитра яка: вас же не всиновлювала, а тільки опікунство оформила — так платять більше. Ото вже продумане! Знайшла спосіб заробити! — зачіпала Толю з-за свого паркану сусідка тітка Зойка, коли він ішов до школи. — Бідні діти! Що в інтернаті несолодко, що тут, у цієї…

Толя на провокацію не відповідав. Ішов собі мовчки, але всередині ворушився хробачок сумніву. Потім кілька днів він ходив похмурим і вкотре присягався нікому, крім сестри, у цьому світі не довіряти.

…У небі губиться ватний слід від літака. Розтає швидко, як кулька морозива, що впала на розпечений асфальт. Самого літака не видно. Толя уявляє, який він величезний на землі і який крихітний — у небі. Небо змінює масштаб речей. Повертається набік, дивиться на сестру. Та сидить, зосереджено відкопиливши губу, і плете вінок із пирію та пахучих квіточок дикого горошку. Ох і перепаде їм за байдикування від мами Наді! Корови вже, мабуть, розбрелися хтозна куди. Струшує із себе стручки, схоплюється на ноги.

— Ходімо, бо мама Надя сваритиметься, — із жалем говорить.

Анька слухняно схоплюється, надягає на голову доплетений вінок, бере його за руку. Разом бредуть через поле. Горохові батоги не пускають, чіпляються за ноги, залишають зелені сліди на одязі. Сонце летить по небу розпеченим вогняним птахом, сліпить очі. Толя дашком прикладає долоню до чола, виглядаючи худобу. Згори корови біля ріки нагадують розкидані недбалою рукою шматки вати: там чисті, стерильно-білі, там іржаво-руді, як клапті старої ковдри, там вугільно-чорні, наче притрушені сажею. Він намагається їх порахувати, тицяючи в повітря пальцем, раз по раз збивається і починає знову. Навіть без точного підрахунку зрозуміло, що корів стало менше, ніж було ще три години тому, коли вони з Анькою тільки пригнали їх на пасьбу. Хапає сестру за руку, стрімголов біжить униз, перестрибуючи через похилені голівки ромашок та дзвіночків. Річка мчить їм назустріч, вистрілює під ноги очеретяним залпом. У кросівках стає мокро.

— Стій тут, — наказує Толя Аньці, а сам роззувається і босоніж чвакає болотом.

Попереду, у затопленому лісі із сухими кістяками дерев, щось біліє. У Толі холоне під серцем. «Догрався, придурок!» — шепоче сам до себе. Підібратися ближче не дає смердюча твань. Вона засмоктує ноги, тримає їх наче лещатами. Із зусиллям вибирається на сухе. Звідси видно тітчину Зойчину корову Мишку. Загрузла так, що вже й пуза не видно. Толя біжить назад, не відчуваючи, як у ступні заганяються стирчаки сухого торішнього бур’яну, наступає на колюче будякове листя. Ноги, по коліно в бруді, рухаються швидше за думки.

— Анько! Біжи додому, скажи мамі Наді, що тітчина Зойчина корова втопилася! — кричить він.

Сестра заклякає, потім зривається з місця і дереться нагору, перечіпляючись у високій траві. Толя знову кидається до корови, навіщось хапає товсту суху дровиняку, шубовстає з нею в болото і простягує вперед, наче корова може її вхопити. Та лише болісно мукає і дивиться на нього вологими карими очима. Від безсилля Толя плаче, розмазуючи сльози по обличчю разом із брудом.

— Потерпи, потерпи… — заспокоює Мишку. Час тягнеться жувальною гумкою.

Із сусіднього пагорба котяться три постаті: дві великі попереду й одна маленька відстає. Толя мчить їм назустріч, хапаючи ротом повітря разом із мошкарою. Мама Надя у хвартусі, з притрушеним борошном волоссям, до рук присохло тісто. Тітка Зойка, червона, як мартенівська піч, з розгону дає Толі запотиличника.

— Ах ти ж гаденя інтернатське! Горілку, мабуть, у кущах пив замість того, щоб корів пасти? Весь у мамку свою, алкоголічку, яка вже десь здохла під тином!

Мама Надя шарпає її за руку. Обличчя — біліше за борошняний пил.

— Це мій син! І я його мати! Я!

Тітка Зойка замовкає, давиться несказаним словом.

— Корова де? — кричить мама Надя їй в обличчя.

Біжать усі разом туди, де серед мертвих дерев видніє Мишка. Та бачить людей, подає голос, скаржиться їм на свою халепу.

— Слава Богу, жива, — видихає мама Надя і втирає спітніле чоло борошняною рукою. — А з тобою розмова буде ввечері! Готуйся! — Толі перепадає другий запотиличник.