Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Й-ді-ть до бо-ло-та, — прохрипіла істота.
— Та ні, дякуємо, нам би з вами поговорити… — почала була Уляна.
— Й-ді-ть до бо-ло-та, — повторила вона, — сучі діі-тки, щоб у вас сечовик луу-снув, мерзее-нні створіі-ння, вражі вии-родки, нікчем-мні, йді-ть до бо-ло-та, кому кажуу, як зараз впеліі-щю межи оочі — забуу-дете як зваа-ти… щоб вам добре жилоо-ся ха-ха-ха…
— Доброзичливі тут мешканці, що й казати, — істерично зареготала Уляна.
— Не бійся, все ж таки ти з Драконом, — намагався підбадьорити Франк, — ну що, ходімо до болота?
— Ти жартуєш!?
— Ці прокльони лише плата за інформацію, яку вона дала нам. Я гадаю до болота все ж слід прогулятися.
— Яка кумедна прогулянка вийде…! я ні куди не піду. Навіть не проси.
— Тоді почекай мене тут, — запропонував Франк.
— От і почекаю, — крикнула Уляна Франку, який повільною ходою, пританцьовуючи та присвистуючи, рушив геть. — ідіот… Що мені заважало зараз сидіти вдома, готуватися до іспиту, — велика зелено-фіолетова муха витанцьовувала вальс навколо Уляни. З кущів долинуло ледь чутне шурхотіння: «гадюка» — подумала дівчина. Зграя ворон з скрипучими криками кружляли над головою… — гей! — Уляна побігла навздогін Франку, — зачекай!
— Допоможи! — раптово закричала дівчина, чиї ноги відмовлялися коритися і невмолимо втопали у цьому місиві. Франк міцно вхопив її за руку, почав тягти на себе, та скоро зрозумів, що сам вже по коліна у багні. Трясовина підступно затягувала їх.
— Прошу, зроби щось! — верещала Уляна вчепившись за сухорляву гілку, що опинилася поруч. Вітка на декілька секунд подарувала надію та зламалась, глузливо хруснувши на прощання.
— Тримайся, Уляно! — Франко обіруч обхопив сухотіле дерево, яке, як на диво, виявилося досить міцним, — тримайся за мою ногу! — наказав дівчині.
— Я не розумію, мої сили покинули мене, я не можу вивергати вогонь, я втратив колишню міць! — коли Франк зрозумів, що ось-ось відпустить дерево, панічні думки почали закрадатися до його голови.
Рятівний стовбур, незважаючи на усі зусилля, зрадницьки вислизав з пальців, яких Франк уже давно не відчував. Зжавшись у, ніби передсмертній, конвульсії вони відпустили дерево. Франк з Уляною опинились в болоті без найменшої надії на порятунок.
— Боже, Уляно це я винен, — з болем мовив Франко, — я не хотів тебе вбивати!
— Зараз не найкращий момент для розкаянь, краще даваааа… — Уляна по очі опинилась в воді, у той час, коли у хлопця лише руки, як два змія, істерично намагались хоч щось зробити.
Якби уся сцена відбувалася не у трясовині, можна було б подумати, що Франк — майстерний, віртуозний танцюрист, який казна-що виробляє своїми руками і це захоплювало б. Що ж він тоді творить з ногами! Та що там з ногами — з усім тілом! Лишень уявіть… Та, на жаль, сьогоднішньою локацією були не підмостки театру, а багно. І єдиними глядачами цієї трагедії були мухи, які, слід помітити, з зацікавленням споглядали усе що відбувається. А їхнє дзижчання можна сприймати як схвальні аплодисменти, справжні овації. Щойно руки хлопця припинили шалену пляску, вони на мить зупинились, ніби хтось нажав паузу, аби відійти за горнятком кави чи у туалет. А потім повільно віддались владі болота, ніби цей хтось, чий сечовий пузир не витримав, повернувся і, аби пропустити не цікавий йому момент, ліниво перемотав плівку.
У той час Уляна остовпіло дивилася на бульбашки — єдине, що залишилось від колишнього Дракона. Навіть почала рахувати їх і так само безперешкодно пішла на дно.
ГЛАВА 14Тереза спішно збиралася на зустріч з подругою. Сьогодні у неї був пречудовий настрій, чого їй давно не доводилось переживати. І вона відмітила для себе, що це досить приємне відчуття.
Більше години, повертівшись перед дзеркалом, спочатку зібравши своє розкішне каштанове волосся з шоколадним відливом у тугий хвіст, вона вирішила, що під її сьогоднішній настрій найбільше підходить просто розпущенні кучері. Тим паче, що тут у неї є чим похизуватися. Витягнула велосипед, який вже ой як давно припадав пилюкою та спогадами на балконі, поколесила по вуличках. Сама не знає чого, але сьогодні у Терезі прокинулось невимовне бажання витягти свого старого гірського друга, зустрічі з яким уникала більше трьох років, на прогулянку.
Усю ніч йшов дощ, тому зараз вулиці рясно окроплені калюжами, які, ніби затяжки на панчохах повії, аніскілечки не псували загального враження, а навпаки — додавали певного шарму. Якби Тереза вміла співати, з її грудей вже давно виривалася б якась пісня про кохання, але не про те від якого ломить суглоби та судомить горло, а від якого хочеться літати, стрибати по райдузі, від якого лоскотно в легенях. Замріяна, Тереза розганялася та в’їжджала у стайки голубів. Птаство обурено буркотіло та воркотіло. Вона розганялась і проїжджала по калюжам так, аби бризки летіли фонтанами, аби вони переливалися на сонці та сміялися разом з нею.
— Гей, обережніше! — розгнівалася випадкова жертва необачності Терези. Якою виявився симпатичний високий чорнявий хлопець і, Тереза помітила, з глибокими блакитними очима.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.