Читати книгу - "Томасина"

Ветеринар без особливого завзяття вдихав змішані пахощі моря та суші, бурхливого прибою та густих лісів, осель, людської присутності, не помічаючи ані польоту чайок, ані кривої лінії припливу, що бився у берег. Краса блакитного човна на тлі сірого плеса у перловому світанковому тумані, просоченому вранішнім сонцем, теж залишилася непоміченою. Джип прямував на північ. От він виїхав на Карандоу-роуд, проїхав старовинний горбатий міст через річку Ардарат, доїхав до розвилки біля Крімора та повернув ліворуч — туди, де бовваніли гори.

Проїхавши трохи, Мак-Дьюї побачив циганський табір, що розкинувся під горою на південному околі долини, і за кількістю димучих цівок та кінних фургонів дійшов висновку, що табір чималий. Він пригадав слова Мері-Руа, котра зі слів Джорді Мак-Набба розповіла йому і про циган, і про розмову констебля Мак-Кваррі з ними, й тут же, стенувши плечима, викинув з голови: його все це анітрохи не цікавило. Якщо поліція дозволила циганам зупинитися тут — що ж, на те вона й поліція. Мак-Дьюї був більше ніж певен, що недбале ставлення до коней та іншої звірини — звична справа для циган, котрі, за рідкісними винятками, й тепер, у наші дні живуть, як дикі звірі, та коли вже поліція дає добро, то чому він, Мак-Дьюї, має щось заперечувати. Ось такий дивний ветеринарний парадокс: лікар лікує тварин, а сам до них байдужий, як стіна.

Мак-Дьюї нізащо не прийняв би того аргументу (як не прийняв тоді, під час диспуту з Педді), що він — людина черства та бездушна. Раз по раз виставляючи наперед свою бороду, він доводив собі, що любить дочку Мері-Pya, і в цій любові — сенс його буття. Хоча й не виключав, що дочка — мабуть, єдине, що він любить у цьому світі.

Священик, з яким він полюбляв зійтися у філософському диспуті виключно через непередбачуваність його ходів і який чудово орієнтувався в різних питаннях — від богослов’я до поезії, — цього разу безкарно дозволив йому втекти від відповіді, і це Мак-Дьюї неабияк здивувало.

Преподобний був щиро переконаний, що не можна любити жінку і водночас лишатися байдужим до ночі й зоряного неба, які оповивають ореолом таємничості її присутність, або до сонця й свіжості, якими пахнуть її коси. Не можна любити дівчинку і при цьому байдужно позирати на польові квіти — вже прим’яті, прив’ялі, — які вона нарвала у полі за містом і принесла додому, стискаючи у вогкенькій долоньці. Тоді, казав Педді, потрібно любити й дворнягу, якого вона обожнює, і кішку, з якою вона не розлучається ні на мить, і навіть тканину, з якої зшите платтячко, що облягає її тільце. Преподобний переконував, що варто полюбити море в бурю, і ви вже не встоїте перед горами, чиї круті схили та засніжені вершини навівають думки про океан, який у самий розпал шторму раптом узяв та й скам’янів. Педді казав, що не можна любити літні дні, напоєні сонячною спекою, від якої все ваше тіло обіймає лінь, коли ти не любиш дощів, які вистуджують липневий жар; не можна любити пташиний політ — і залишатися байдужим до сплеску форелі чи лосося в озерній воді; не можна любити людину, її всю чи якісь її риси — і залишатися байдужим до тварин у лісах і полях; не можна любити тварин — і не помічати дерева й траву; не можна любити кущі та верескові зарості — і не любити квіти в луках та садку.

Дійшовши зазвичай до цього місця, він уривав свої потоки красномовства, які, коли вже бути чесним до кінця, і так вибивали Мак-Дьюї з сідла, і хитро переключався на справи земні та буденні. Мені важко збагнути, казав преподобний, як може чоловік любити все чи бодай навіть щось — і не любити Бога, не має значення, в якому сенсі — філософському, практичному, богословському чи й просто абстрактно. Цілком зрозуміло, що Мак-Дьюї у відповідь на цю його тираду лиш обурено форкав і заявляв, що поки Педді говорив високим стилем, слова його сприймались урочистіше і навіть переконливіше.

Пригальмувавши біля ферми Бірні, містер Мак-Дьюї вийшов з машини, гидливо поморщився і попрямував до кам’яних корівників. Смерділо з них просто нестерпно. Сам Фергус Бірні, сухорлявий власник ферми, якщо і був чистіший за своє господарство, то ця різниця була майже непомітна. Він зустрів ветеринара кислою міною, привітався і одразу ж перейшов до скарг:

— Знов Лиска занедужала. Ті ліки, що ви дали, — повний непотріб. Містере Мак-Дьюї, я був би вельми вдячний, якби ви віддали гроші за них.

Жодним словом не відреагувавши на фермерові претензії, Мак-Дьюї наблизив свою руду бороду до його мармизи настільки, наскільки дозволяв огидний сморід його тіла, і без зайвих церемоній проказав:

— Бірні, ви — брудний смердючий пес! У вашої худоби знов понос, і все тому, що ви живете брудніше за свиней, які купаються у власному лайні. Фергусе Бірні, я вас уже не раз попереджав. Зараз я забираю вашу ліцензію на утримання стада і молокоторгівлю, і поверну її тоді, коли цей свинюшник, який ви тут розвели, знову стане корівником.

Він вийшов надвір, зірвав бляху, що висіла при вході, та заховав її в кишеню. Бірні тупо дивився вслід Мак-Дьюї.

— За годину я вертатимусь назад, — сказав ветеринар. — Гукніть своїх лобуряк-переростків, помийте корівники, стійла, та й самі заразом сполосніться. І не забудьте помити худобу, щоб уся аж блищала! І не дай Боже, я знайду тут плямку бруду. Тоді я просто вмию руки, і нехай тоді вами займається констебль Мак-Кваррі, оскільки ваша діяльність загрожуєте здоров’ю громадян! Потрапите за грати, чи заплатите штраф — отоді знатимете!

Після Бірні Мак-Дьюї поїхав на ферму Джона Мейстока, що була далі в горах — ошатну, доглянуту ферму.

Він похвалив господаря, що той одразу сповістив про симптоми страшної хвороби — в одної корови ерширської породи була підозра на чорну ніжку, — і сказав, що потрібно негайно позбутися підозрілої тварини. Зробивши решті корів щеплення від недуги, він оголосив на фермі карантин — до з’ясування всіх обставин.

Потім Мак-Дьюї завітав на птахофабрику МакФерсона і заспокоїв гарною звісткою вдову