Читати книгу - "Ангел пригляду"

злегка посміхнувся, але очі його не засміялися: продовжували свердлити гостя. Дивні це були очі: таких Субота раніше жодного разу не бачив. У білки немов чорнил додали, райдужна багряна, а зіниці, навпаки, сталевого відтінку. Але не це вразило Суботу. Очі ці, чорно-багряні, страшні, сповнені були стражданням і мукою.

«Та він хворий, — раптом осяяло Суботу, — і то тяжко хворий!»

Власник кабінету, без сумніву, прочитав цей здогад у його очах. Обличчя його здригнулося. Він через силу торкнувся власного чола крижаною рукою і тепер дивився вже абсолютно спокійно — весело й люб’язно.

Підкоряючись жесту господаря, Субота присів за стіл для переговорів.

— Отже, Юрію Олексійовичу, ми давно за вами спостерігаємо, — прихильно почав хіліарх.

Заява ця дуже не сподобалася Суботі. Та й кому, вибачте, таке сподобається? Спостерігають вони… З якого дива і на якій підставі? Що він такого зробив, щоб за ним спостерігали, та й хто вони взагалі такі, ці «ми»?

Хіліарх тут же схаменувся, ніби й ці його думки прочитав:

— Зрозуміло, я маю на увазі лише вашу творчість, нічого більшого… Тільки за нею ми й спостерігаємо. П’єси, сценарії, дитячі книжки, статті, есе — адже ви дуже плідний і талановитий автор.

Субота злегка нахилив голову. Зрозуміти це можна було і як подяку за комплімент, і як стриману згоду з думкою співрозмовника. З цими хіліархами по-іншому не можна. Дай їм палець — усю руку відхоплять.

Але з дальшої розмови вималювалося таке, що навіть бувалий у бувальцях Субота здивувався. Їм, бачте, дуже припав до душі останній його опус — той, про архангела, який він почав публікувати в Мережі. Цікаво, як виникла в автора ця ідея? Ах, наснилася… Чудово! У такому разі корпорація «Легіон» готова замовити авторові цілу книжку про цього самого архангела… Зрозуміло, за гідний гонорар.

Власник кабінету взяв зі столу аркуш і золотим пером накреслив на ньому суму… В очах Суботи замерехтіло від нулів.

— Це в рублях? — уточнив він про всяк випадок, тому що це цілком могла бути яка-небудь нікудишня валюта — наприклад, японські єни або навіть вірменські драми, тож питання треба було ставити з ходу.

Хіліарх усміхнувся.

— Ображаєте, пане Субота, ми ж не босяки які-небудь. Усе — у найтвердішій валюті, яку тільки можна уявити. Може, не надто патріотично, зате солідно. А ви можете додати до цифри будь-який знак — долара, євро, фунта стерлінгів. Ставте, ставте, не соромтеся!

Субота ще раз глянув на цифру. Вона вже не мерехтіла, але від цього не стала менш приголомшливою. В уяві його раптом постав закривавлений депутат, він хитався, ледь тримаючись на ногах, благально ворушив губами… За що такі гроші? Він же не Стівен Кінг… А якщо книга не розійдеться?

Кульгавий поблажливо всміхнувся.

— Дарма турбуєтеся. Книжка ваша стане бестселером. Ну а якщо навіть і ні, це зовсім неважливо. Ми — заможна установа… так, і то дуже. І нас тут хвилює не вигода, а істина. Власне, за істину ми й платимо. То вас улаштовує ціна питання?

Авжеж, улаштовує. Та що там улаштовує: Субота навіть думки не припускав, що за книжку можуть заплатити гроші, та ще й такі.

Щоправда, корпорація мала одну умову: він, Субота, не має нічого вигадувати, оповідь має бути документальною. Це його вразило.

— Тобто як? Роман про архангела — і все геть документальне?

— Так, а як інакше?

— Отже, нічого не вигадувати, ані слова?

— Вигадати будь-який дурень може, — власник кабінету твердо наполягав на своєму.

— Але звідки ж брати інформацію? — розгубився Субота.

— Сни! — дивний співрозмовник звів палець до стелі.— Ви будете бачити сни, записувати їх і тут же передавати нам. А пізніше ми… гм… опублікуємо все це належним накладом.

Суботу ця умова приголомшила не менше, ніж запропонована сума.

— Але ж це така… е-е… тендітна матерія… А якщо мені взагалі нічого ніколи не насниться?

— О, щодо цього не турбуйтеся. Якщо сни почалися, нікуди вони не дінуться — закон збереження, так би мовити, Ломоносова — Лавуазьє. А ваше діло — просто записувати і своєчасно передавати нам. Ну що, по руках?

Субота мовчав, розмірковуючи… У житті йому доводилося переживати найрізноманітніші почуття: злість, любов, гнів, біль, розчарування і багато іншого, чого й не згадаєш. І тільки почуття страху практично не відвідувало його. Натомість зараз йому раптом зробилося страшно і з кожною секундою ставало все страшніше. У скронях гупала кров, негри плуталися з депутатами, хмільні барбоси пливли вдалину, секретарка в приймальні трансформувалася то в молодика, то в русалку. На його чолі виступив холодний піт.

— Про що ви думаєте? — раптом суворо запитав кульгавий. — Про що тут узагалі думати?

Субота ковтнув, губи заворушилися самі собою.

— Я не розумію… Тут якийсь підступ, — насилу вимовив він.

Кульгавий подивився на нього похмуро, майже з огидою.

— Ну а вам яка різниця? — неприязно кинув він. — Беріть гроші й робіть свою справу, інше вас не стосується.

Субота насилу витримав і цей тон, і погляд. Він мовчав. Мовчав і власник кабінету, на обличчі його було крижане невдоволення. Нарешті Субота запитав, не дивлячись на співрозмовника:

— Я маю вибір? Можу відмовитися?

Той знизав плечима.

— Ми нікого не змушуємо.

— І мені нічого за це не буде? — не вгамовувався Субота.

Він прекрасно знав усіх цих бізнесменів: на кожне питання слід отримати чітку, недвозначну відповідь, нічого не можна додумувати самому. Потім скажуть: ми не примушуємо, але залишаємо за собою право покарати за відмову від співпраці… А якщо сни не будуть снитись? А якщо їм не сподобається те, що він там побачить? Ні, так просто погоджуватися не можна!

— То мені нічого не буде за відмову? — продовжував наполягати Субота.

Господар блиснув очима, обличчя його закам’яніло.

— Не розумію ваших натяків, — сухо промовив він. — Прошу висловлюватися чіткіше.

— Чіткіше — то чіткіше, — Субота розлютився. — Дозвольте спитати, чому ваша корпорація називається «Легіон»?

— Ах, ось воно що… — кульгавий був роздратований. — Любите серіали? Усі ці небилиці про ангелів, демонів і домогосподарок? Думаєте, що потрапили в якусь пекельну канцелярію. Що ось-ось відчиняться двері, увійде армія демонів під проводом князя Асмодея, і…

Тут двері справді відчинились. Але в кабінет ступило не воїнство пекла, а один-єдиний чоловік, аж ніяк не схожий на демона. Більше того — цей чоловік був знайомий Суботі, він його миттю впізнав. І не дивно: перед ними стояв той самий дивовижний барбос у бермудах з першого поверху. Щоправда, при ньому не було вже ані вина, ані бермудів, а вбраний він був у просторий світлий піджак і легкі брюки в