Читати книгу - "Ангел пригляду"

освітлена, як у німому кіно. За кілька кроків від нього стримів конторський стіл. Вікно позаду було щільно завішене чорними шторами, жоден сонячний промінь не потрапляв сюди ззовні. Ліворуч і праворуч від столу були білі двері, абсолютно однакові з вигляду. На лівих красувався «Чорний квадрат» Малевича, на правих — його близнюк, «Чорний прямокутник». Субота ступив ближче, щоб побачити підпис на картині, але чийсь м’який, трохи хрипкуватий голос запобігливо промовив над самісіньким вухом:

— Альфонс Алле, «Битва негрів у глибокій печері глупої ночі».

Субота здригнувся: за секретарським столом, за яким щойно нікого не було, тепер нудився доглянутий юнак із меліруваним волоссям. Невідомо, звідки він узявся, — Субота міг би заприсягтися, що в передпокій ніхто не заходив. Напевне, загадковий секретар ховався під столом, і тільки переконавшись, що Субота не страшний, вибрався назовні.. Припущення, звичайно, страшенно дурне, але нічого розумнішого на думку не спадало.

Між тим молодик, схоже, скучив без співрозмовника.

— От уже ці негри, усе б їм битись у глибокій печері,— інтимно поскаржився він Суботі.— Цілодобово без упину б’ються, хоч і написано «глупої ночі». Не вірте, вдень те саме. Де трудова дисципліна, я вас питаю? І, головне, навіщо, чому ця ідея вбилася їм у голову? Чому б не зупинитися на п’ять хвилин, не розпити пляшечку шаблі? Ось ви, наприклад, любите шаблі? По очах бачу, що любите!

І молодик лукаво погрозив пальчиком. Субота подумки погодився, що випити зараз би не завадило. Але не шаблі, звичайно. Натомість віскі — так, залюбки. Щодо віскі він би не заперечував, особливо при помірному вживанні…

Субота, однак, не встиг розвинути думку про помірне вживання — співрозмовник уже не дивився на нього, а напружено прислухався до чогось.

— Знову, — нарешті промовив він із досадою, піднімаючи палець. — Чуєте?

Субота і справді чув кректання та глуху метушню. Мимоволі глянувши на картину, він здригнувся: пітьма на ній явно ворушилася.

— Знову ці негри, — поскаржився секретар. — І до порядку не закличеш: у разі чого — миттю в печеру… Ні, так працювати неможливо! Доведеться вимагати прибавки до зарплати! Як ви вважаєте, скільки їх там?

— Кого? — ошелешено запитав Субота.

— Та негрів!

Субота знову втупився в картину. Але де там: у такій темряві міг сховатися цілий полк чорношкірих.

— Я гадаю, не менш ніж десять, — почав гаряче міркувати юнак. — Якщо, скажімо, за кожного негра вимагати п’ять відсотків надбавки, то загалом вийде п’ятдесят. А якщо враховувати кризу та інфляцію, хіба я не маю права вимагати подвоєння зарплати, згодні?

— Мені взагалі призначено, — похмуро мовив Субота. Нескінченна розмова про негрів почала його дратувати, та й печінка озвалася ні з того ні з сього, у роті з’явився мідний присмак. — Може, мені зайти пізніше?

— Ах, тисяча вибачень! Я затримую вас! — зніяковів секретар. — Це все через цих французів з їхнім колоніалізмом. Запхали б у печеру японців, ті принаймні не б’ються… Утім, я з цим Алле потім сам поговорю. А вас чекають, і то з нетерпінням!

— Невже з нетерпінням? — недовірливо посміхнувся Субота.

— Саме так, з нетерпінням, змучилися вже… Адже це вам ми сьогодні вранці телефонували, так? Готовий заставитися на всіх негрів, скільки їх є, що ви не хто інший, як Юрій Олексійович Субота.

Суботі нічого не залишалося, як визнати очевидне.

— Ну от і чудово! — зрадів юнак. — Прошу почекати секунду, я доповім.

Балакучий юнак підвівся з-за столу, і Субота обімлів. Під суворим сірим піджаком у секретаря виявилася спідниця до колін, а нижче — жіночі ноги незвичайної краси і стрункості. Відразу стало ясно, як страшенно весь цей час помилявся Субота. Перед ним був не хлопець, а дівчина. Тепер він розгледів і маленькі діамантові сережки, немов уживлені в мочки вух, і легкі сині тіні на повіках, і навіть бліду, ледь помітну помаду на м’яких губах. Уся фігура секретарки навіювала спокусу.

Чарівно всміхнувшись, вона розтанула за правими дверима. Субота ж залишився в приймальні — розмірковувати про дивні трансформації людської природи…

Отямився він через галас у коридорі. Він повернув голову і побачив, як повз двері ведуть під руки закривавленого чоловіка. Той ішов ледь пересуваючи ноги, а конвоювали його недавні сперечальники в чорному — двоє з трьох. Субота здригнувся.

«Що за чортівня? Що тут коїться?!» — він не міг відірвати очей від моторошного видовища.

Один із конвоїрів помітив чужинця і поспіхом причинив двері, але закривавлений таки встиг кинути на Суботу дикий погляд. У погляді цьому був безмірний відчай і німий заклик про допомогу. І хоча обличчя чоловіка спухло й посиніло від побоїв, Субота все ж упізнав його: це був відомий політик, депутат — зовсім нещодавно його показували по телевізору, він протягував якийсь безглуздий законопроект.

Несамохіть Субота ступив був до виходу, але тут у приймальні з’явилася секретарка. Підозріло глипнувши на Суботу, вона зиркнула в бік коридора. Але двері вже зачинилися. Секретарка суворо кивнула Суботі й сказала:

— Хіліарх[3] чекає на вас.

Субота на мить заціпенів. Хіліарх? Який ще в біса хіліарх, що вона має на увазі — посада, ім’я, ще щось? Що за маячня? Натякають вони чи просто знущаються?..

Роздратований далі нікуди, Субота увійшов.

Кабінет лежав перед ним, як волейбольний майданчик. Біля дальшої стіни сірим надгробком височів стіл із кріслом. До головного столу тулився другий, для нарад, — довгий, як бігова доріжка. Біля стін стояли шафи з книжками — грубими, похмурими, шорсткими від часу.

Незважаючи на холод за вікном, тут була спека. Але якась негарна, неправильна, зовсім не така, як від батареї чи обігрівача. Жар був не зовні, а десь усередині самого Суботи, немов раптом спалахнула в кістках лихоманка.

Коли з’явився гість, власник кабінету підвівся з крісла. Таємничий хіліарх виявився струнким, горбоносим, із довгастим кінським обличчям, на додачу до всього кульгавим. Рухався він стрімко, незважаючи на те що помітно тягнув ногу, і за кілька секунд перетнув увесь кабінет. Тепер він стояв, дивлячись просто в обличчя Суботі, і той не спромігся відвести очі.

Від хіліарха йшло відчуття витонченої елегантності. Чи то від добре пошитого сірого костюма, чи то від зверхньої манери тримати кінську голову, чи то від чогось іншого, зовсім невловного, — важко сказати. У першу хвилину Суботі здалося, що він десь бачив його, точно бачив. І почуття це зростало з кожною секундою.

— Доброго дня, чарівний Юрію Олексійовичу! — мовив кульгавий глибоким баритоном, боляче стиснувши його руку відразу обома долонями — твердими й холодними.

— Доброго дня… — похмуро відповів Субота. — Хоча, гадаю, чарівність мою ви дуже перебільшуєте.

Хіліарх на це