Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

розповідаючи їм усі свої таємниці. Останнім цього дня виявилося тіло такого собі Меррівела Блайта — старого чоловіка, схильного за життя до різних нападів і коматозних станів. Містера Блайта вже декілька разів вважали мертвим, однак він щоразу вчасно воскресав, уникаючи тим самим поховання живцем.

Містер Бенедікт стягнув простирадло з обличчя містера Блайта.

Очі містера Меррівелла Блайта метушливо заворушились.

— Ох! — містер Бенедікт упустив простирадло.

— Гей ви! — закричав голос під простирадлом.

Містер Бенедікт схилився на стіл, зненацька похитнувшись і відчуваючи нудоту.

— Випустіть мене звідси! — пролунав голос містера Меррівела Блайта.

— Ви живі?! — сказав містер Бенедікт, зісмикуючи простирадло.

— О, що я чув, що мені тільки не довелося вислухати впродовж останньої години! — простогнав старий на столі трупарки, крутячи зіницями по білковій оболонці. — Я лежав, не в змозі поворухнутися, і мусив усе це слухати! Ах ти ж негіднику, скверно, огидна мерзото, чорте проклятий, звільни мене звідси! Я розповім про все меру, і раді, і всім-всім, ох ти ж мерзото, срамото! Ах ти ж пройдисвіте, садисте, розбещений мерзотнику, покидьку, зажди-но, я все розкажу! — з піною на губах лементував старий. — Звільни мене звідси!

— Ні! — сказав містер Бенедікт, падаючи на коліна.

— Ах ти ж негіднику! — схлипував містер Меррівел Блайт. — Тільки подумати: все це відбувалося у нашому місті купу літ і ми навіть не здогадувалися, що ти витворяєш з людьми! Ах ти ж страхітна потворо!

— Ні, — шепотів паралізований і нажаханий містер Бенедікт, намагаючись підвестися і знову падаючи додолу.

— І чого ти тільки не наговорив, — звинувачував його старий із сухим презирством. — І чого тільки не наробив!

— Пробачте, — шепотів містер Бенедікт. Старий спробував підвестися.

— Ні, — сказав містер Бенедікт і вчепився в нього.

— Відпусти мене, — сказав старий.

— Ні, — відрізав містер Бенедікт.

Він дотягнувся до шприца і штрикнув ним старого в руку.

— Гей ви, — ошаліло закричав старий, звертаючись до всіх накритих простирадлами постатей. — Допоможіть! — Він кинув швидкий невидющий погляд у бік вікна, де виднівся цвинтар із похиленими надмогильними плитами. — І ви також, там — ззовні, під плитами, допоможіть! Слухайте! — Старий упав назад, зі свистом дихаючи і з піною на губах. Він знав, що помирає. — Ви всі, слухайте! — пробелькотів він. — Він зробив це зі мною, і з тобою, і з тобою, з усіма вами, він глумився надто страшно і надто довго. Не терпіть цього! Не дайте, не дайте йому більше глумитися ні над ким! — Геть ослаблий старий облизав піну зі своїх губ. — Зробіть щось із ним!

Вражений містер Бенедікт лише стояв і повторював:

— Вони не можуть мені нічого зробити. Вони не можуть. Кажу ж, що вони не можуть.

— Підійміться зі своїх могил! — прохрипів старий. — Допоможіть мені! Сьогодні, або завтра, або незабаром, але вистрибніть нагору і розправтеся з ним, із цим покидьком! — І після цього він ревно заплакав.

— Які дурниці! — оніміло сказав містер Бенедікт. — Ви помираєте і верзете дурниці. — Містер Бенедікт не міг поворухнути тубами. Його очі були широко розплющені. — Давайте зараз же помирайте, і то швидко.

— Всі нагору! — кричав старий. — Усі виходьте! Допоможіть!

— Будь ласка, не говоріть більше, — сказав містер Бенедікт. — Я справді не бажаю більше це слухати.

У кімнаті раптом потемніло. Сутінки густішали. Година була вже пізня. Старий втрачав останні сили. Врешті-решт, посміхнувшись, він сказав:

— Вони багато натерпілися від тебе, потворо! Сьогодні вночі вони тобі все згадають!

Старий помер.

Потім люди розповідали, що тієї ночі на цвинтарі стався вибух. Чи радше низка вибухів, а потім вчувся якийсь дивний запах, і метушня, і крик про допомогу, і якась примарна крутанина. І була тьма світла і блискавиць, і якась подоба дощу, і шалене калатання розгойданих церковних дзвонів на дзвіниці, і падіння надмогильних плит, і щось клялося і проклинало, і щось літало в повітрі, і вчувалась погоня, і вереск; у трупарці метлялися тіні, і сліпуче мерехтіли вогні, і якісь предмети, шаркаючи, швидкими ривками смикались то назовні, то всередину, шибки у вікнах повибивало, двері вирвало з петель, з дерев позривало все листя, вигрюкувала кута залізом брама, а насамкінець з’явився містер Бенедікт, котрий кудись мчав, а тоді зник, вогні погасли, і пролунав несамовитий крик, який міг належати лише містеру Бенедікту.

Після цього — нічого. Тиша.

Мешканці міста увійшли у морг наступного ранку. Вони обшукали і це приміщення, і церкву, а потім подалися на кладовище.

І не знайшли нічого, крім крові, достобіса крові, розбризканої, розлитої, розмащеної повсюди, куди не глянь, так наче з небес цілу ніч періщив кривавий дощ.

І жодного тобі сліду містера Бенедікта.

— Де він може бути? — запитували.

— Звідки ж нам знати? — збентежено відповідали.

Але відповідь знайшлася.

Йдучи кладовищем, вони зупинилися у густому затінку дерев, де ряди надмогильних плит від старості похилилися, а час постирав на них написи. Співоче птаство обминало тутешні дерева. Сонячне світло, якому нарешті вдалося пробитися крізь густе листя, було схоже на світло від електричної лампочки — слабке, тлінне, жалюгідне, театральне, ледве жевріюче.

Вони зупинилися біля одного із надгробків.

— Погляньте-но, — вигукнули вони.

Решта зупинилися і схилилися над посірілим, вкритим плямами каменем і не повірили власним очам.

Свіжий напис — наче хтось поспіхом, у нестямі, вивів зсудомленими пальцями (власне, видряпав нігтями — настільки свіжим був напис):

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

— Погляньте сюди! — вигукнув іще хтось.

Усі повернулися.

— Он тут, і он тут, он там, і он тут також! — кричав якийсь селянин, показуючи на п’ять інших надгробків.

Усі розбрелися навколо, дивилися і сахалися.

На кожній плиті був один і той самий, видряпаний нігтями напис:

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

Місцеві жителі були приголомшені.

— Але ж це неможливо, — заперечив ледь чутно один із них. — Він не може бути похований під усіма цими могильними плитами!

Вони стояли там одну довгу мить. Інстинктивно дивилися один на одного у знервованому мовчанні посеред тиші і темрявого затінку дерев. Вони всі чекали, поки хтось щось промовить у відповідь. Нарешті один із них неслухняними, онімілими губами просто запитав:

— Справді не може?

Жінка на галявині

Пізно вночі він почув плач на галявині перед будинком. Жіночий плач. Неважко було здогадатися, що схлипує не маленька дівчинка і не зріла жінка, а юначка, років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Плач ще довго не стихав, часом змовкав, потім починався заново, літній вітерець переносив ці ридання то в один бік, то в інший.

Лежачи в ліжку, він прислухався до тих пір, поки на очі не підступили сльози. Тоді він повернувся на другий бік, заплющив очі, дав волю сльозам, але