Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Він схопив її за руки.

— Ти ж їм не розкажеш?

— А ти ж не хочеш, щоб мене називали брехухою, Чарлі?

Він відштовхнув її.

— Залиш мене в спокої! Яка ж ти підла! Ти заздриш мені увесь час. Коли я заніс банку в хату, то наче носа тобі прищемив — так тебе завидки взяли. Ти ж спать не могла, поки не зіпсувала все!

Вона засміялася.

— Тоді я нікому не скажу, — сказала вона.

Він глипав на неї.

— Ти спаскудила все мені, і цього досить. Мені все одно, чи ти розкажеш усім. Я знатиму. І мені вже не буде так весело. Ти і той Том Кармоді. Як я хтів би примусити його перестати насміхатися. Він роками з мене кепкує! Давай, іди, скажи усім, скажи людям — повеселись і ти!

У запалі він прогупав до банки, ухопив її так, що аж хлюпнуло, і вже хотів жбурнути нею об двері, але зупинився і тремтячими руками повільно опустив її на розгойданий стіл. Він стояв над нею і схлипував. Якщо він втратить це, то втратить увесь світ. І Седі він теж втрачав. Вона відбігала від нього з кожним місяцем усе далі, насміхаючись і кепкуючи. Стільки років маятник її стегон відміряв його життєвий час, але за ним звіряли свої годинники і кілька інших чоловіків, Том Кармоді, наприклад.

Седі думала, що Чарлі розіб'є банку. Натомість, він пестив її, гладив і, врешті, затих над нею. Він згадував ті довгі приємні вечори за минулий місяць, такі багаті на щирі розмови з друзями, що снували кімнатою. Ті вечори були щонайменше хорошими, якщо не більше.

Чарлі повільно повернувся до Седі. Він втратив її назавжди.

— Седі, ти не їздила на ярмарок.

— Їздила.

— Ти брешеш, — тихо мовив він.

— Ні, не брешу!

— У цій... банці просто мусить щось бути. Щось, окрім сміття, про яке ти кажеш. Забагато людей вірить у те, що в ній щось є, Седі. Тобі це не змінити. Той чолов'яга, якщо ти справді говорила з ним, збрехав. — Чарлі набрав у груди повітря і сказав: — Ходи-но сюди, Седі.

— Чого тобі треба? — спитала вона сердито.

— Підійди.

Він зробив крок до неї.

— Підходь.

— Не наближайся до мене, Чарлі.

— Я просто хочу тобі щось показати, Седі. — Його голос став м'яким, низьким, наполегливим. — Ходи, кицю. Киць-киць-киць. Сюди, кицю!

Десь через тиждень усі вже вкотре зібралися. Прийшли старий Медноу і бабця Пелюстка, потім юний Джук і місіс Тріден, і темношкірий Джаду, а за ними всі інші, молоді й старі, веселі й похмурі. Вони скрипіли стільцями, кожен зі своїми думками, сподіваннями, тривогами і питаннями. Ввічливо вітаючись із Чарлі, усі вони не дивилися на святиню.

Вони чекали, поки всі зберуться. З блиску в їхніх очах було видно, що кожен бачив у банці щось своє, якесь життя і примарне наступне існування, і життя у смерті, і смерть у житті — у кожного, хто прийшов, була своя історія, свої репліки, свої слова, уже відомі, знайомі, але в той же час нові.

Чарлі сидів один.

— Здоров, Чарлі. — Хтось зазирнув до порожньої спальні. — Твоя жінка знов поїхала до рідні?

— Так, рвонула у Теннессі. Повернеться за кілька тижнів. Їй тільки дай нагоду завіятися кудись. Ти ж знаєш Седі.

— Їй на місці не сидиться, це точно.

Люди перешіптувались, розсідались по кімнаті, і зненацька на темний ґанок зійшов, блискаючи очима, Том Кармоді.

Він стояв за порогом, його коліна трусились і вгиналися, плечі провисали і тремтіли. Він зазирав у кімнату. Том Кармоді, котрий не наважувався увійти. Том Кармоді, який відкрив рота, але не сміявся. Його обличчя побіліло як крейда, неначе після довгої хвороби.

Старий Медноу подивився на банку, прочистив горло і сказав:

— Чому я не бачив цього так ясно раніше? У нього сині очі.

— У нього весь час були сині очі, — сказала бабця Пелюстка.

— Ні, — пискнув Медноу. — Той раз вони були карі. — Він глянув угору. — І ще одне — у нього каштанове волосся. Каштанового волосся раніш не було!

— Було, точно було, — зітхнула місіс Тріден.

— Не було!

— Кажуть вам, було!

Том Кармоді дрижав у темряві літньої ночі і вдивлявся у банку. Чарлі позирав на неї з крісла, недбало скручуючи цигарку, спокійний, умиротворений, впевнений у своїх думках і в своєму житті. Том Кармоді стояв сам-один і бачив у банці те, чого не бачив раніше. Усі бачили те, що хотіли; думки лилися зливою:

«Моя дитина. Моє дитятко», — думала місіс Тріден.

«Мозок!» — думав старий Медноу.

Темношкірий чоловік переплітав пальці: «Мамця Міддібамбу!»

Риболов витягнув губи: «Медуза!»

«Кошеня. Кидь-киць-киць-киць! — Думки випускали кігті й тонули перед очима Джука. — Кошеня!»

«Геть усе і що завгодно!» — пронизливо проносилося у зморщеній голові бабці. «Ніч, трясовиння, смерть, бліді істоти, мокрі потвори морів!»

Тиша. Тоді старий Медноу прошепотів:

— Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно?

Чарлі вдоволено глянув угору, набиваючи цигарку, припасовуючи її до рота. Тоді він перевів погляд на Тома Кармоді, який ніколи більше не посміхатиметься.

— Гадаю, ми ніколи не взнаємо. Точно, ніколи не взнаємо.

Чарлі повільно хитав головою. Він сидів зі своїми гостями і все дивився, дивився.

Це була одна з тих штук, що їх запихають до банки й виставляють напоказ у ярмарковому наметі на околиці маленького, сонного містечка. Таке бліде хтозна-що, яке плаває у спиртовій плазмі, повільно крутиться і все мріє про щось, а розкриті мертві очі дивляться, але не бачать...

Присмерковий пляж[11]

Переклав Богдан Стасюк

Том, по коліна у хвилях та зі шматком прибитої до берега деревини, прислухався.

У будинку, що височів під вечірнім сонцем на крутому березі, за яким десь бігла Прибережна автострада, стояла тиша. Гримотіння шафами, клацання замків на валізах, гатіння ваз і, нарешті, фінальний гуркіт вхідних дверей, що їх зачинили з розмаху — все це давно стихло.

Чико, стоячи на блідому піску, витрушував із дротяного сачка свій улов погублених монеток. Не дивлячись на Тома, він буркнув:

— Нехай собі йде.

І так щороку. Якийсь тиждень чи місяць