Читати книгу - "Тiм Талер, або Проданий смiх"

На Тiмову полегкiсть другого дня "Дельфiн" вiдплив до Генуї. Старенька панi Рiкерт на прощання довго махала Тiмовi рукою з ганку бiлої вiлли, й Тiм махав у вiдповiдь, поки бачив її.

Директор пароплавства сам вiдвiв хлопця на судно. На дорогу вiн купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник i новiсiньку матроську торбу.

Прощаючись iз Тiмом на пiрсi, вiн сказав:

- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижнi сюди, то дивитимешся на свiт зовсiм iншими очима. Тодi ти, напевне, вже смiятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились?

Тiм одну мить повагався, тодi швидко вiдповiв:

- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рiкерт, я вже смiятимусь.

Вiн iще раз подякував директоровi за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, i мерщiй побiг трапом на пароплав.

Капiтан "Дельфiна" був похмурий чоловiк, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крiзь пальцi. Вiн ледве глянув на Тiма, коли той увiйшов до нього, i буркнув:

- Iди до стюарда. Вiн у нас теж новенький. Спатимете вдвох у однiй каютi.

Тiм, що вперше в життi потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залiзних трапах, по вузьких переходах, по баковi та по ютi, шукаючи стюарда. Команда на пароплавi не була вбрана в матроську форму й вiдрiзнялась вiд пасажирiв тiльки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Попоблукавши довгенько, вiн урештi зайшов у якiсь вiдчиненi дверi на шкафутi й побачив перед собою щось подiбне до чекальнi чи вiтальнi, а посеред неї вистеленi килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звiдти здiймався смачний дух смаженої риби, i Тiм здогадався, що там, унизу, йому напевне й доведеться працювати.

Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу бiля сходiв, був камбуз, звiдти смачно пахло вареним i смаженим. А просто проти сходiв - розчиненi двiйчатi дверi до великої зали-їдальнi. Столи й стiльцi в нiй були попригвинчуванi до пiдлоги.

Якийсь чоловiк у бiлiй куртцi саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тiмовi знайомою, хоч хлопець iще не збагнув, хто ж це такий.

Коли Тiм увiйшов до їдальнi, чоловiк у бiлiй куртцi обернувся й сказав зовсiм не здивовано:

- А ось i ти прийшов!

Але Тiм здивувався. Цього чоловiка вiн знав. Навiть Iм'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловiк, що недавно на iподромi так налякав Тiма своїм запитанням, але потiм сказав: "Колись, може, я зумiю тобi допомогти". Той самий, що його водяво-блакитнi очi так нагадували Троча, барона, якого шукав Тiм.

Пан Крешимир не дав Тiмовi довго думати. Вiн вiдвiв хлопця до їхньої спiльної каюти, закинув Тiмову матроську торбу на верхню койку, а тодi дав йому картатi штани та бiлу куртку - такi самi, як мав на собi.

Нова одiж прийшлась на Тiма якраз i дуже личила йому.

- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засмiявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тiмове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, вiн промурмотiв скорiше сам до себе, нiж до нього: - Цiкавий я знати, яка в тебе з ним справа була!

Але потiм, немовби вiдганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собi бiлу куртку й мовив владно:

- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енрiко, допоможи йому чистити картоплю. Як менi треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!

I Тiм до самого вечора чистив у камбузi картоплю. Кок Енрiко був кумедний стариган-генуезець. Вiн, як i капiтан, нi про що не дбав. У тiсному корабельному свiтi капiтан - не тiльки володар, а й взiрець для всiх. Коли капiтан суворий i дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж вiн недбайло, як на "Дельфiнi", то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енрiко.

Той Енрiко майже без передиху розповiдав хлопцевi всiлякi анекдоти на химернiй сумiшi з нiмецької та iталiйської мов. Бачачи, що Тiм не смiється, вiн думав, що хлопець його не розумiє, проте розповiдав далi й далi, для власної розваги, i навiть не бачив, що Тiм чистить картоплю затовсто.

Коли пароплав аж надвечiр вийшов нарештi з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тiма в їдальню собi на помiч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитнi стюардовi очi раз по раз допитливо позирали на нього. Вiд того збентеження Тiм переплутав кiлька замовлень: однiй американцi замiсть вiскi принiс лимонного соку, а шотландському лордовi, що замовляв яєчню з шинкою, подав двi порцiї горiхового торта.

Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Вiн весь час нiби мимохiдь навчав Тiма:

- Страву подавай з лiвого боку! Лiву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади лiворуч, а нiж праворуч, вiстрям до тарiлки.

Пiсля вечерi пан Крешимир знову послав Тiма до камбуза - помагати коковi мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в головi у нього роїлося з сотню всiляких "чому": чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рiкерт привiз Тiма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплавi, де влаштували Тiма? I чому пан Рiкерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?

Враз у Тiмових вухах пролунало справжнє кимсь вимовлене "чому". Чийсь рiзкий чоловiчий голос спитав:

- Чому це ви опинилися на цьому суднi?

А Крешимирiв голос вiдповiв:

- А чом би й нi?

- Вийдiмо на палубу! - звелiв перший голос.

По вузенькому залiзному трапi, що вiв на ют, загрюкотiли ноги. Потiм тупiт i голоси затихли. Але в Тiмовiй головi вони ще лунали. Йому здалось, нiби вiн уже колись чув той перший голос, що звертався до Крешимира. I раптом - Тiм якраз витирав рушником велику супницю раптом Тiм збагнув, чий то голос.

То був голос людини, що їй Тiм продав свiй смiх, - голос барона Троча.

Супниця вислизнула з Тiмових рук i розлетiлася долi на дрiбнi скалки. Кок Енрiко вiдскочив убiк, злякано вигукнувши: "Мамма мiа!" ("Матiнко моя!"), а Тiм прожогом кинувся на ют, слiдом за голосами.

Нагорi не видно було нiкого. Два корабельнi лiхтарi тьмяно освiтлювали палубнi надбудови та затягнену брезентом шлюпку. Аж