Читати книгу - "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану"

— О, кого я бачу, — як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. — Потік і Візлик.

Креб і Ґойл тупо загиготіли.

— Карочє, Візлик, я чув, що твоєму старому цього літа нарешті привалило трохи бабок, — сказав Мелфой. — Твоя стара на радощах, мабуть, померла, га?

Рон так стрімко зірвався на ноги, що скинув на підлогу Криволапиковий кошик.

Професор Люпин захропів.

— А це хто? — позадкував Мелфой.

— Новий учитель, — сказав Гаррі і теж, про всяк випадок, скочив на ноги. — То що ти там бурмотів, Мелфою?

Мелфой хитро звузив оченята; він був не такий дурний, аби встрягати в бійку на очах у вчителя.

— Пішли! — роздратовано кинув він Кребові з Ґойлом, і вони щезли.

Гаррі й Рон знову посідали. Рон потирав кулаки.

— Цього року я не збираюся терпіти Мелфоя, — сказав він сердито. — Я не жартую. Ще слово про мою родину, і його довбешка... — Він щосили турнув рукою в повітрі.

— Роне, — прошепотіла Герміона, вказуючи на професора Люпина, — обережніше...

Але професор Люпин усе ще спав як убитий.

Дощ не вщухав, а поїзд мчав і мчав на північ. Мерехтлива сіра мряка за вікном поступово темнішала. В коридорах і над багажними полицями спалахнуло світло. Поїзд гуркотів, дощ періщив, вітер завивав, а професор Люпин не прокидався.

— Мабуть, уже під'їжджаємо, — сказав Рон, нахиляючись над професором, щоб зазирнути в темне вікно.

Щойно він це сказав, як поїзд почав гальмувати.

— Класно, — зрадів Рон і, обережно обійшовши професора Люпина, став пильно вдивлятися в темряву. — Я вмираю з голоду, швидше б на бенкет...

— Ми ще не могли приїхати, — глянула на годинник Герміона.

— Чому ж ми тоді зупиняємось?

Поїзд їхав дедалі повільніше. Він уже майже не гуркотів, а вітер з дощем немовби посилилися.

Гаррі, що був найближче до дверей, підвівся і визирнув у коридор. З усіх купе стирчали голови здивованих учнів.

Поїзд різко зупинився. Судячи зі звуків у вагоні, з поличок попадали валізи.

Зненацька згасло світло, і вони занурилися в цілковиту пітьму.

— Що відбувається? — почувся голос Рона.

— Ой! — зойкнула Герміона. — Роне, це моя нога! Гаррі навпомацки дістався до свого сидіння.

— Думаєш, там щось зламалося?

— Не знаю...

Щось зашурхотіло по склу, і наступної миті Гаррі побачив невиразні обриси Рона, що протирав вікно.

— Там щось рухається, — сказав Рон. — Здається, хтось сідає на поїзд...

Зненацька відчинилися двері, і хтось незграбно перечепився через Гарріну ногу.

— Вибачте! Ви не знаєте, що тут діється?.. Ой! Перепрошую...

— Привіт, Невіле, — Гаррі намацав Невілову мантію і допоміг йому підвестися.

— Гаррі? Це ти? Що сталося?

— Не маю зеленого поняття! Сідай біля нас...

Почулося гучне сичання — Невіл ледь не роздушив Криволапика.

— Піду розвідаю в машиніста, що трапилося, — почувся голос Герміони, яка протислася попри Гаррі. Тут двері знову ковзнули, почувся глухий удар і два голосні зойки.

— Хто це?

— А це хто?

— Джіні?

— Герміона?

— Ти чого тут?

— Шукаю Рона...

— Заходь і сідай...

— Тільки не тут! — поспіхом вигукнув Гаррі. — Тут я!

— Ой! — зойкнув Невіл.

— Тихо! — несподівано пролунав хрипкий голос.

Схоже, професор Люпин нарешті прокинувся. Гаррі почув, як у кутку щось заворушилося. Усі змовкли.

Щось м'яко ляснуло, і купе залило мерехтливим світлом. Здавалося, ніби професор Люпин тримає в руці цілу жменю вогню, що осявав його втомлене сіре обличчя. Його очі, однак, були насторожені.

— Залишайтеся на своїх місцях, — хрипко звелів він, а тоді поволі звівся на ноги, тримаючи жменю вогню перед собою.

Та не встиг Люпин дійти до дверей, як вони повільно відчинилися.

Освітлена мерехтливим вогнем у Люпиновій руці, в проході зупинилася височенна, аж до стелі, постать, закутана в плащ. Обличчя прибульця ховалося під каптуром. Гаррі опустив очі, і йому похололо в грудях. З-під плаща стирчала рука — лискуча, сіра, вкрита слизом і струпами, немов рука покійника, що зогнив у воді... Рука з'явилася тільки на мить. Істота в плащі неначе відчула погляд Гаррі, бо рука рвучко зникла у складках чорної тканини.

І тут істота під каптуром повільно, хрипучо й протяжно вдихнула, ніби намагалася засмоктати в себе не тільки довколишнє повітря, а й усіх присутніх.

Їх раптом пройняв крижаний холод. Гаррі перехопило подих. Холод пронизав його тіло, занурився в груди і досяг самого серця...

Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав...

І тут він почув віддалений зойк — жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг... густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього...

— Гаррі! Гаррі! Що з тобою? — Хтось ляскав його по щоках.

— Щ-що?

Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога — "Гоґвортський експрес" знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.

Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.

Рон з Герміоною затягли його на сидіння.

— Усе гаразд? — стурбовано запитав Рон.

— Так, — відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. — Що то було? Де ця... постать? Хто кричав?

— Ніхто не кричав, — ще більше стурбувався Рон.

Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.

— Але я чув зойк...

Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.

— На, — подав він Гаррі найбільший шматок. — З'їж. Тобі полегшає.

Гаррі взяв, але їсти не став.

— Що то була за постать? — запитав він Люпина.

— Дементор, — відповів Люпин. — Один з азкабанських дементорів.

Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з-під шоколаду і запхав у кишеню.

— З'їж, — повторив він. — Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте...

Він проминув Гаррі і зник у коридорі.

— Гаррі, з тобою справді все нормально? — стурбовано глянула на нього Герміона.

— Не розумію... що сталося? — проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.

— Ну.. та постать... той дементор... — мовила Герміона. — Він