Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Прошу за мною, — сказала Фрузя, і цього разу її голос заплюскотів уже срібним тоном водограю, а Бумблякевич навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев…

Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться по здобич. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи — одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів[53] не було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, персики, абрикоси, не кажучи вже про яблука й груші.

— Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни Мальви. Але вона так квапилася…

— А куди саме? — не втримався Бумблякевич.

Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти.

Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома. Роззирнувшись, побачив, що простора вітальня, облямована різьбленими дерев'яними панелями, має четверо вікон і четверо дверей. Над кожними дверима красувалися мальовидла, присвячені окремій порі року — над першими амурчики збирали врожай, над другими ті самі амурчики пурхали на ковзанах, над третіми вони ж засівали ниви, а над четвертими — перекидалися квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали над кожним вікном величні балдахіни.

— Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?

— З княжої оранжереї, — відповів Джавала. — Там ростуть манґо і папайя, ананаси і авокада, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть!

— Далеко вона?

— А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.

— А де знаходиться бібліотека?

— Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут оригінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.

Бумблякевич не вірив своїм вухам:

— Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?

— А ви думали! — аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. — Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.

До зали впливла сама княгиня — панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд[54] фризурою[55], викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п'янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.

— Па-а-ане магістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини…

Вона граційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан магістр і Бумблякевич.

— Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим, добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком.

— О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об'єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий магістре?

— Маєте рацію, ваша світлосте.

Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам.

З'явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям.

Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:

— Зараз ми з вами зазирнемо, які іто страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете… Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» — ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало… Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом… Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем'єра.

— Ох, ваша світлосте! — заломив руки Джавала. — Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.

— Ах, пане магістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина…

Фрузя пірнула в сутінь — рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті».

Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.

— Амброзія! Нектар! — врешті, ковтнувши, промовив. — Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно