Читати книгу - "Том 2"

завдані вчора дереву сирому сокирою. Як ті блідії рани, бліде обличчя в страдника, що впав, виразно червоніють краплі крові на тім чолі,— не так рясніє піт в робітника під час гарячий праці.

Без краю смутні очі, мов питають:

«Навіщо ся даремна, зайва мука?

Таж я прийняв по присуду всі кари і ще прийму. А се хто присудив?» —

«Гей, уставай лиш! Доки будеш спати?!» — кричать преторіанці *, і бичі звилися, мов гадюки. Крізь одежу червоні смуги стали пробиватись.

«Не можу... хрест важкий... мені несила...» — нещасний простогнав і ліг лицем у порох шляховий. Преторіанець підвів бича — та не спустив, бо раптом спинив його за руку хтось: «Пожди!»

«Ти хто? Чого тобі?» — вояк вереснув.

«Я тесля. Я зробив сей хрест важким, то й мушу я нести його. Давайте.

За сюю працю не візьму я плати».

І взяв хреста. Ніхто не боронив.

І випроставсь похилий стан у теслі, напружились його зів’ялі руки, погаслий погляд знову загорівся великим та палким глибоким смутком і твердою, важкою походою пішов з хрестом робітник на Голгофу, немов не знав ні праці, ані втоми до сього часу.

[13/ХІ 1903, м. Тифліс]

II

ОРФЕЄВЕ ЧУДО ( Легенда)

Одкрита полонина, де будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінченими безверхими хатами та недовершеними храмами. Деякі будови і справді розруйновані до підмурівку, і лежать звалили, де-не-де чорніють пожарини.

Орфей*, Зет і Амфіон — три легендарні герої — працюють коло міського муру, циклопічної огради, що роззявляє великі чорні виломи і переривається чималими прогалинами. Зет — сильне-дужий, кремезний — двигає важкі брили каміння і складає їх перед Орфеєм, часом розбиваючи на скілька часток. Орфей — ніжна співецька постать — обточує клевцем і долотом те каміння, придаючи йому форму плит. Амфіон — розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком,— умощує те каміння, сполучає його і виводить мур, залатуючи вилом, виповняючи прогалини.

Амфіон (працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара *, на лірі струни зсохлись від невжитку, цівниця, дар від бога Пана, вмовкла, дедалі буде казкою здаватись, коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається, що руки сі, скривавлені від праці, колись могли перебирати струни, що зашкарублі пальці обіймали колись так ніжно чарівну сопілку...

Ні, певне, то тоді був не Орфей, або тепер я привластив без права собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на землю перед Орфеєм і розбиває на скілька куснів великим клев-цем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував — хоча, звичайно, люди часто брешуть,— але чого на світі не буває? — що ніби спів твій — чи музика, може, не знаю, що там саме,— чари має...

Що й дикі звірі слухають її, і навіть хижаки стають покірні.

Скажи, то правда?

Орфей

Я не знаю, брате.

Зет

Як? Значить, брешуть?

Орфей

І того не знаю.

Зет

Та що ж ти, збувся пам’яті?

Орфей

Я збувся

себе самого.

Зет

(тихо до Амфіона)

Що се він говорить?

А м ф і о н (уважно глянувши на Орфея)

Він утомився.

(До Орфея.)

Слухай, друже милий, ти б відиочив.

Зет

Та й справді. Заспівав би, а ми послухали б отак між ділом.

Коли вже звірі, й тії прислухались, а ми ж таки ще люди.

О р ф е й

Справді? Ще?

І я людина?

Зет

Нащо ти питаєш?

О р ф е й

Бо я гадав, що я вже став клевцем чи долотом, аж я ще все людина... Принаймні ти се кажеш. Може, й правда... Так, правда, я живий, бо чую біль.

Зет

Ніколи я не можу розібрати, чи ти жартуєш просто, чи сумуєш, чи з мене насміхаєшся.

О р ф е й

Ні, брате,

коли я й насміхаюсь, то не з тебе.

Зет

А з кого ж?

О р ф е й

З себе чи з своєї долі.

Зет ( поважно)

Ні, з долі глузувати не годиться — вона богиня.

Який час працюють мовчки. Зет приносить нову брилу і знов розбиває її.

Зет

Шкода, що не маєш охоти до співання. Я гадав:

коли вже звірі... може б, і каміння послухало тебе.

А м ф і о н

Ти, Зете, часом говориш без ладу: ну, що се значить: «послухало б каміння»?

Зет

Ніби... теє...

чи не зложилось би воно само як слід у мури?

Амфіон СМІЄТЬСЯ.

Ну от, ти смієшся!

А що, коли то правда все — про звірів? Орфею, правда? Я по очах бачу, що він соромиться мені признатись, щоб потім я не продражнив хвальком.

Амфіон

Про звірів можна ще сяк-так повірить, бо то живі створіння, мають серце, коли не душу, але щоб каміння безживне, мертве...

Зет

Хто тобі сказав, що се каміння мертве? Таж каміння — то кості матері-землі. Удар же себе по кістці — як ще заболить!

Адже Орфей сказав — Орфей же мудрий,— якщо болить, то значить, що живе.

Амфіон

(з добродушною насмішкою)

Мудріший ти, як бачу, й від Орфея!

Зет

(ображено)

Гляди, коли б тебе не переважив.

(Іде до скелі по нову брилу.)

А м ф і о н (до Орфея)

А справді, чом тобі не заспівати?

Хоч дива я не жду від того співу, бо я не Зет, щоб вірити в казки, а все-таки дає розвагу пісня, скоріше час минає.

О р ф е й (з жахом)

Ти б хотів, щоб час летів над нами ще скоріше?

Я з жахом чую, як шумлять в просторі його вітряні крила... Ох, як мчить!

Ой, хутко знову прийде ніч злодійна!

Нам, дітям світла, зір з очей украде і ворогів з собою приведе, своїх дітей з совиними очима, покривши їх щитом своїм. І знову на місто безборонне вдарить ворог, оберне підмурівок у руїну

і пусткою наповнить наші храми.

А м ф і о н

Тепера літо, дні настали довгі, ми, може, встигнемо сей раз до ночі прогалини найдовші замостити.

Тоді ти зійдеш он туди на гору

і пустиш голос Панової флейти,

і зійдуться до нас тоді всі люди, поставлять варту і вогні запалять, за мурами поставлять оборону...

О р ф е й

А де ж вони тепер? Вони розбіглись, як вівці по шурхах незаходимих,