Читати книгу - "Апостол черні"

«Вже порішено».

«Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села».

«Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо… вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, — додав, — як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії[37], в Цюріху[38]), де б мали слухати відчити славних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині[39]; опісля звиділи б Скандинавію[40], Лондон[41], Оксфорд[42], Етон[43]… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!» Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує. «І аж відтак поворот до вас — з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей — до поважних студій з певною ціллю».

«Стій сину — ти убогий з дому, — вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. — Чиїм коштом?»

«Едвардового батька». І тут пояснив Юліян, що сей постановив нагородити сина подорожжю за границю, коли сей скінчить середню школу з гарним успіхом — по перебутій військовій службі. Один молодий технік в його родині з Мюнхена[44] вибирається до Англіїї[45] на довший побут і Едвард мав би з ним їхати. Та, щоб він, крім Англії, пізнав і інші міста й країни, гідні звиджування, а не їздив сам, він рішив дати йому за секретаря його (Юліяна), що мав би йому не лиш секретарювати, але й про його фізичний стан дбати і його батькові зі всього якнайдокладніше звіт здавати. Сей чин сповняв би він за гонораром, а кошти за подорож для його особи не вчислялися б.

«І я собі чесно на оцю, так сказати б, нагороду за свою працю від долі заслужив. Будьте спокійні, тату, я не з тих, що нагороди даром приймають. (Ви й ніхто в нас не учив нас того); а добродій Ґанґе числиться як що своєму синові дає, а не то, як з чужими має до діла».

«Так майся на бачности. Панська ласка до порога[46], каже народна приказка. В подорожі чоловік багато скористує й се може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… час минає, ти хватай за тим, коли воно справді так мало б бути, й застановляйся. Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможних родичів — ти одначе…» — й тут урвав. По хвилі додав, що на його місці зрікся б сього, забравсь до свіжих фахових студій і гонив до пристані.

«Без віддиху, тату?» — спитав син з нетаєним докором в голосі.

Що там таке «віддих». Поїхав би на кілька неділь знову в гори й скріпився б. Чи один так поступав! А й за одиноких свояків, яких вони там мають, не треба забувати. Самі вони знають, як щиро вони до них відносяться. Правда, чужина, подорожі збагачують духа. Але з другої сторони, треба пам’ятати, що люде є роджені в зависимости й через одну струну сполучені з тим, що має нам поживу давати.

Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що «подорожування» не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.

Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію.

Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей «на ріжні свої видатки…» Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що «дякує Богові», що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. «Числить», каже, «числить» дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків?

Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.

*

«Отже, кажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. — Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?»

«Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім».

«То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?»

Оксана говорила з натиском.

«Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити».

«То не будеш в нього?» — спитала сестра Марія.

Брат здвигнув нетерпеливо плечима.

«Може, й зайду колись до них. Або я знаю?»

«Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, — докинула Зоня. — Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: „наш чоловік“».

«В   т і м - т о   й   р і ч, що наш; що маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян роздражнено. — Я сповнив йому, мимоходом сказавши — як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою — „гостя“. Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п. а тут…»

«А тут — хто тут такий, хто б не годився з тобою?» — вмішалася знов Оксана.

Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: «Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?»

«Глупість, Юлій?» — повторила Оксана уражено.

«Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися».

«Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…»

«І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить