Читати книгу - "Країна розваг"

Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.

— Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.

Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням — кожен заїзд називали «бумом».

Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму[28]).

Після свого першого експромту в ролі веселого песика Гові я досить часто носив шкуру. Бо, бачте, мені це добре вдавалося. І містер Істербрук знав, що мені це добре вдається. Я саме був у шкурі, коли приблизно через місяць зустрів на Джойленд-авеню дівчинку в червоній кепці.

* * *

Так, першого дня я почувався, мов у психлікарні. До десятої правив колесом разом із Лейном Гарді, потім наступні дев’яносто хвилин — сам-один, бо він бігав парком і гасив вогні, які запалили на честь дня відкриття. На той час я вже перестав боятися, що колесо зламається й вийде з-під контролю, мов та карусель у старому фільмі Альфреда Гічкока. Найстрашнішим було те, як беззастережно довіряли мені люди. Жоден батько, що привів дітлахів на мій заклик, не запитав мене, чи я знаю, що роблю. Потрібної кількості обертів колесо в мене не зробило — я так сильно зосереджувався на тій клятій жовтій смузі, що голова розболілася, але всі мої оберти були нахняблені.

Одного разу до мене підійшла Ерін, гарна, як на картинці, у зеленій суконьці голівудської кралечки, й сфотографувала кілька сімейних груп, які чекали в черзі. Мене вона теж зняла — досі та картка десь лежить. Коли повне колесо почало обертатися, вона вхопила мене за руку. На лобі в неї виступили бісерини поту, губи розійшлися в усмішці, очі сяяли.

— Скажи, класно? — спитала вона.

— Поки я нікого не вбив, то так, класно.

— Якщо раптом якесь мале випаде з кабінки, обов’язково злови його. — І побігла геть у пошуках нових жертв для фото, залишивши мене наодинці з новим страхом. Людей, охочих позувати вродливій рудій літнього ранку, не бракувало. І насправді вона мала рацію. Відчуття було класне.

Десь о пів на дванадцяту повернувся Лейн. На той час я вже доволі вправно обходився з колесом, але передав йому рудиментарний пульт управління з певним полегшенням.

— Джонсі, хто в тебе керівник команди? Ґері Аллен?

— Саме так.

— Тоді йди до його бам-будки й спитай, які в нього є для тебе завдання. Як пощастить, він відправить тебе на лежбище пообідати.

— Що таке лежбище?

— Місце, куди йде обслуга, коли випадає вільний час. У більшості парків це парковка чи взагалі місце за воротами позаду вантажівок. Але в «Джойленді» все люкс. На перетині Бульвару й Нижньої Дороги гінчаків є гарна кімната відпочинку. Спустися сходами між надуванням кульок і метанням ножів. Тобі там сподобається, але йти на перекус можна, лише коли Батя дозволить. Я з тим старим покидьком заїдатися не стану. У нього своя команда, у мене — своя. У тебе є обіднє відерце?

— Я не знав, що треба було щось таке з собою брати.

Він усміхнувся на всі тридцять два.

— По ходу навчишся. А поки що забіжи до Ерні — на ту точку, де продають смажену курятину, з великим пластмасовим півнем угорі. Покажи йому своє посвідчення працівника «Джойленду», і він дасть тобі знижку для своїх.

Смажену курятину в Ерні я таки скуштував того дня, але тільки о другій годині. У Баті були для мене інші плани.

— Іди в костюмерну — це трейлер між офісом паркових послуг і столяркою. Скажи Дотті Лассен, що це я тебе прислав. Чортова баба шнурує свій корсет.

— Хочете, я спершу допоможу вам перезарядити? — Тир теж був нахняблений, біля стійки юрмилися школярі, котрим не терпілося виграти ексклюзивні плюшеві іграшки. Позаду стрільців уже вишикувалися в три ряди інші лохи (так я їх уже подумки називав). Розмовляючи зі мною, Батя Аллен ні на мить не облишив перезаряджати.

— Чого я хочу, то це щоб ти сів на свого поні й поїхав. Я цю хрінь робив ще задовго до твого народження. До речі, ти хто, Джонсі чи Кеннеді? Я знаю, що ти не довбень у студентській кепці, але поза тим згадати не можу.

— Я Джонсі.

— Що ж, Джонсі, ти проведеш у Виляй-Крути пізнавальну годину. Принаймні для дітлахів пізнавальну. Для тебе, може, й не надто. — Він вишкірив жовті ікла у фірмовій усмішці Баті Аллена, тій, що робила його схожим на акулу в літах. — Насолоджуйся хутряним костюмчиком.

* * *

У костюмерній теж була філія психлікарні. В усі боки бігали якісь жінки. Дотті Лассен, сухорлява дамочка, якій корсет був потрібен, як мені черевики на підборах, налетіла на мене, щойно я зайшов у двері. Запустивши пальці з довгими нігтями мені під пахву, вона потягла мене повз костюми клоунів, ковбоїв, велетенський костюм дядька Сема (ходулі стояли поряд біля стіни), кілька суконь принцеси, вішак з суконьками голівудських кралечок і вішак старомодних купальників у стилі пустотливих дев’яностих… котрі, як я дізнався згодом, ми приречені були вдягати, виконуючи обов’язки рятувальників. У глибині її захаращеної маленької імперії виднілося з десяток сплощених костюмів собаки. Собаки Гові, веселого песика, якщо бути точним,