read-books.club » Сучасна проза » Літо Мілени 📚 - Українською

Читати книгу - "Літо Мілени"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Літо Мілени" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:
покійну бабцю. Пошуки не тривали довго. На полі за лісом, де завжди паслися подаровані Мілені в Африці слони, цього дня виросло стільки маргариток, що жодних сумнівів не залишалося: Леон встелив своїй коханій цей рожевувато-білий шлях аж до неба, і всі виразно уявили собі, як вона поспішає туди, посміхаючись найщасливішою посмішкою, як блищать на її волоссі і обличчі краплини роси і як мчить за нею розкуйовджена зграя її собак. Їх з висоти побачила Ванда і спустилася додолу, щоб повідомити іншим. Вона сказала, що посеред поля височіє пагорб, схожий на велетенську королеву-маргаритку, а навколо нього сидять пси і чатують, щоб не підпустити до нього нікого чужого. І справді — підійти до пагорба виявилося марною справою, лагідні створіння наче показилися, вишкірювали зуби і зловісно гарчали, хоча при цьому й махали хвостами, як раніше. Тому Ванда по черзі попідносила всіх догори, щоб подивилися на бабусин пагорб, а потім усі повернулися додому і посідали на терасі, мовчки п’ючи трояндовий чай і відчуваючи дивний спокій та блаженство, а ще — небесні погляди Земислави і Леона.

Поле за лісом називалося відтоді Земиславиним полем, і на ньому не росло нічого, окрім маргариток, навіть трава. А Касандра з Флором щодня відвозили на поле їжу для собак. Літо тривало далі.

13

Одного дня Мілена відчула, що вона страшенно скучила за Матильдою і Марселіною. До того ж у неї закінчилися цигарки, а тут, у містечку, не було таких запашних і тоненьких, які вона палила. Тому, зібравши свою валізку і купивши зручний автомобіль — вона ж була тепер казково багатою людиною завдяки своїй подорожі до Африки, — Мілена знову вирушила в дорогу.

Обабіч шляху росли високі жовті квіти. Вони мали тонкі стрункі зелені стебла і пахли медом. Тисячі бджіл і метеликів сиділи на сонячних пелюстках або кружляли над ними. Дорога раз у раз вибігала на пагорб — й тоді можна було бачити її в долині, оточену квітами, бачити, як вона намагається випередити обрій, але намарно, обрій залишався незмінним лідером, і вони все швидше і швидше летіли вперед, відстані між ними і крихітним червоним автомобільчиком ставали дедалі більшими, і так Мілена бачила своє майбутнє, а наступної миті вона пірнала туди, вниз, де квіти були затінені густими деревами і де було так затишно й таємниче. Вона їхала довго, краєвиди змінювалися, жовті квіти зникли, натомість з’явилися хвойні ліси, струмки, болітця, долини переходили в гори, а гори — в долини, незаселені місця — в мальовничі села і міста. Тоді, коли Мілену вкотре застала в дорозі ніч, до зустрічі з Матильдою і Марселіною залишалося не більше дванадцяти годин дороги. Мілена уявляла собі їхні милі обличчя, згадувала їхні рухи і голоси, тишу величезного будинку, спокій і мудрість бібліотеки, килими, крісла, мансарду. Та раптом попереду вона побачила нерухому чорну постать, яка стояла посеред дороги, розкинувши руки. Мілена підскочила на місці і різко загальмувала, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, то побачила, що навколо автомобіля копошиться сила-силенна людей у поліцейській формі, а один, товстий і червоний чоловічок, завзято стукає у скло. Мілена вийшла з машини і розгублено закліпала очима у світлі фар і ліхтарів.

— Премила панночко, уклінно перепрошую, що доводиться затримувати вас, але виникла нагальна для того потреба, — і чоловік представився, сором’язливо шаріючись і заламуючи пальці.

— Яка ж то потреба? — запитала Мілена, трохи прийшовши до тями. — Яка може бути нагальна потреба, що заради неї варто кидатися під колеса і лякати мене мало не до смерті?

— Кидатися під колеса? — перепитав чоловічок, чухаючи потилицю. — Не знаю, про що ви, панночко. Розумієте, ми ловимо небезпечного злочинця. Він заїхав на коні прямісінько до банку, посеред білого дня, і спустошив усі двадцять вісім сейфів — та й поїхав собі далі, ніхто навіть спам’ятатися не встиг. Та ще й залишив нам карту свого подальшого пересування, нахаба, з указаними на ній годинами і хвилинами. Ось зараз він мусив би бути прямісінько на цьому місці...

— О, — вигукнула Мілена. — Але з якого дива тому вашому «небезпечному злочинцеві» забаглося залишати для вас ту карту? Ви не подумали, що він, швидше за все, навів вас на хибний слід, щоб тим часом утекти в протилежному напрямку, ще й нареготався доволі з вашої... гм... наївності...

— Хибний слід? — поліціанти, на чолі з червоненьким чоловічком, зайшлися сміхом. Пересміявшись, товстун промовив:

— Панночка просто не знає того чоловіка. Якби ж то був перший випадок! Ми вже п’ятдесят третій раз маємо з ним справу і, повірте, встигли вивчити деякі з його звичок. Те, що він зараз десь тут, не викликає жодних сумнівів, але не викликає жодних сумнівів і те, що ми, швидше за все, знову його не зловимо.

— Все це надзвичайно цікаво, — сказала Мілена, — але до чого ж тут я?

— Дуже прикро, але за правилами ми мусимо зупиняти кожного, хто з’явиться в цьому місці, щоб встановити його особу, мету поїздки і все таке. Це абсолютна формальність. Але все ж попрошу вас показати документи...

Коли все було з’ясовано, чоловічок ще раз попросив пробачення і побажав щасливої дороги. Мілена сіла за кермо і подивилася на нього: він виглядав таким добрим і таким стомленим, що Мілені стало його шкода. Тому вона простягнула чоловікові яблуко, дружньо посміхаючись:

— Бажаю вам знайти вашого злочинця! — промовила вона.

— Дуже дякую вам, панночко, — відповів чоловік.

І Мілена поїхала далі. Було досить темно, зірки ледь виднілися на небі, а брудно-жовтавий місяць час від часу ховався за хмарами. Вітру не було, від дерев йшла незвична тиша.

— Але ж тут і задуха! — сказала сама собі Мілена, не сподіваючись почути жодної відповіді. Але почула.

Під ногами порозкладалися палички,

Ніби китайська грамота.

Я не люблю китайців,

А вони відчувають природу.

Хто відчуває природу,

Той уже не людина,

А душа, розчинена в небі,

Як річка — кава з молоком...

Хтось сидів поряд з Міленою, якась чорна постать, майже невидима в темряві, якийсь загадковий силует, що з’явився тут невідь-звідки і невідь-коли. Та чомусь Мілені зовсім не було страшно. Голос незнайомця був таким добрим і гарним, так заспокоював, що Мілені здалася б смішною навіть думка про якусь небезпеку. Тим часом незнайомець сказав:

— Я там на задньому сидінні поклав мішки з грошима, нічого?

— Та ні... —

1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літо Мілени», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Літо Мілени"