Читати книгу - "Літо Мілени"

Ні, птаху не можу, — набурмосився старійшина. — Вона ж не моя особиста власність, вона належить моєму племені. Хоча... Знаєш, за яку книгу я би взяв на душу цей тяжкий гріх? Ця книжечка — мрія моїх мрій, найзаповітніше і найпотаємніше бажання, за здійснення якого я готовий перетерпіти будь-які випробування долі і будь-що здолати. Все зробив би, щоб отримати ту книженцієчку! Але мрія на те і мрія, що вона нездійсненна! Ніколи навіть глипнути не зможу я на неї!.. — і старійшина тяжко зітхнув і вишмаркав носа.

— Що ж то за книжка? — поцікавилась Мілена.

Старійшина пильно озирнувся, щоб переконатися, що його ніхто не почує, і підкликав Мілену пальцем. Вона нахилилася до нього, і старійшина прошепотів їй на вухо:

— Ця книжка, моя дитино, називається... О, я увесь тремчу, вимовляючи її назву! Вона називається «Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність. Гастрономічно-літературна монографія». Ось так, донечко... — і старійшина знову скрушно зітхнув.

— Ну то готуйте птаху! — вигукнула, не вірячи своїм вухам, Мілена. — Завтра ввечері зустрічаємося біля залізниці, я віддаю вам вашу мрію, а ви мені — свою полонянку!..

— Не жартуй так, донечко! Не можна з такими речами жартувати! — сказав старійшина. А Мілена вибігла вихором з його хатини і за мить повернулася, несучи гастрономічно-літературну монографію. Бідолашний старійшина тут-таки впав непритомний.

З самого ранку Мілена побудила всіх у дорогу. Нещасний автомобіль продовжив долати бездоріжжя джунглів, і ось надвечір вони добулися до залізниці. А там на Мілену чекав неабиякий сюрприз. Старійшина, знервований, блідий, спітнілий від хвилювання, окрім птахи, привіз ще з двадцять величезних скринь золота, а до них ще й п’ятеро слонів, щоб перевозити усе добро. Мілена спробувала відмовитися від усього цього, але старійшина тремтячим від хвилювання голосом сказав:

— Дитино, навіть не смій говорити такого! Я ж ніби не жив досі, а тепер... тепер житиму, якщо не помру від щастя, що прочитаю цю книжечку!..

Тож, попрощавшись з добрим і пристрасним до читання старійшиною і Каму Тейбом, Мілена, Цецилія з синами і щойно звільнена щаслива Ванда вирушили на слонах туди, де їх чекали з нетерпінням — додому.

Вони прибули в містечко свіжого сонячного ранку. Все навколо блищало від роси і променів, люди тільки-но почали прокидатися. Слони гордо ступали бруківкою, несучи на своїх спинах людей, що врешті поверталися туди, де залишалися насправді цілісіньке життя.

12

Ванда літала над містом і споглядала на суботу. Дерева внизу густо шелестіли і земля блищала від недавнього дощу, на дахах будинків нявчали коти, а голуби туркотіли, понадувавшись, ніби морські їжаки.

Ванда розгледіла у натовпі ще одну парочку голубів: Цецилія і Наркіс, обійнявшись, поїдали солодку вату і не відривали один від одного закоханих поглядів. Бабця Земислава стояла неподалік і намагалася зловити в чашечку тюльпана воду з фонтана-лева, сірого, як камінь. Двоє чорнявих хлопчаків спостерігали за цим дійством і стріпували з кучерявого смоляного волосся світляки води. На лавці в тіні бузкового куща сиділи Флор і Касандра, спокійні, тихі, і мовчали. А Мілена тим часом стежила за дивно вбраним юнаком із зосередженим і милим обличчям, який сидів на порослому зеленим мохом камені попід старим муром і малював стару церкву з перекошеним хрестом, яка, вочевидь, була в свою чергу намальована його уявою. Плющ повз вужем по тріщинах між цеглинами, а тінь від гнучкого, з довгими щупальцями і чіпкими пагонами, куща падала на обличчя юнака й, заповзаючи в очі, виливалася з олівця на малюнок. Мілена зачаровано стежила за цим і відчувала, що зараз кудись подінеться. Реальний світ навколо неї почав тремтіти і розмиватися, натомість чіткішою, більшою і об’ємнішою стала церква — й ось Мілена вже стояла біля входу до неї і вдихала прохолоду з тьмяного нутра. Це була дивна церква — покинута і висохла, як дерево. Ніби і не церква зовсім, а якесь містичне дупло, в якому живуть душі мертвих ос. І Мілена боялася, щоб ті оси не покусали її, але не рушала з місця, бо їй водночас було і цікаво, і приємно стояти тут, на краю невідомості, небезпеки, чарів, чогось дивацького, вигаданого і справжнього. Мілена чула, як олівець рівномірно шарудить по папері, додаючи малюнку, чи будові, нових обрисів і деталей, а наступної миті хлопець звів на неї очі і посміхнувся. Мілена посміхнулася у відповідь. Олівець далі зашарудів по папері. Мілена попрямувала зі своєю сімейкою додому. На столі у своїй кімнаті вона знайшла готовий малюнок. На ньому впізнала місцевий костьол, а біля нього сутулу постать о. Лавра. Мороз пройшов по шкірі Мілени — малюнок був ніби живий, нагадував спогад про сон або і сам сон, моторошний нічний жах, у якому ніби й немає насправді явного жаху, але там і тут з’являються і зникають зловісні тіні. Мілена зрозуміла, що незабаром все дуже зміниться.

Тієї ночі їй приснився сон. Згори вона бачила себе маленькою і гарною, як стоїть поміж зелених трав у дивовижній долині, що пахне молоком і свіжою землею. Побачила вітер, овець, схоже на них каміння, почула нерівне і мелодійне звучання їхніх нашийних дзвоників і затишне гудіння джмеля, який саме збирається вмоститися на товстій квітці конюшини. А позаду себе побачила гарного і приємного чоловіка, незнайомого, але рідного. Він тримав на руках маленьке ягнятко, а Мілена плела вінок з маргариток і дивилася поміж хмари. Вона намагалася видивитися там свою бабцю Земиславу, і діда Леона, і їхню потойбічну таємницю.

Мілена прийшла до тями і побачила над собою нахилене обличчя бабці Земислави.

— Міленко, я уві сні бачила Леона. Він виростив велику маргаритку з запахом літнього молока і смаком чорниці, порічок та лісової малини. Він кликав мене за собою і сказав, що змучився чекати, і я мусила пообіцяти, що вже йду...

Цієї миті до кімнати вбігла Касандра.

— Знову! Знову! — заволала вона. — Я бачила уві сні тата. Він сказав, що чоловік Мілени називатиметься так само, як і він, себто Леон. І ще казав про овець, сир і смарагдову сонячну траву!..

Наступного дня не знайшли бабці Земислави. Вона просто зникла, ніби розчинилася десь у повітрі саду, поміж стовбурами дерев. Всі знали, що вона пішла до свого Леона, але ж, очевидно, без тіла і усієї собачої зграї, якої теж неможливо було догукатися. І ось усі розбрелися хто куди, огорнуті легким містичним сумом, мружачись від сонця, яке того дня було особливо лагідним і багатозначним, шукати